Одразу після закінчення Великої Вітчизняної війни в українське місто Умань приїхав колишній в'язень радянських таборів ребе Іцхак Гельбах. Його було заслано до Сибіру за те, що без дозволу влади надрукував календар із єврейськими святами. Прямо з потягу Гельбах поспішив на могилу Раббі Нахмана, відомого цадика, правнука засновника хасидизму Ісраеля Баал Шем Това. Тільки завдяки молитвам Нахману з Брацлава він вижив на сибірському лісоповалі.

В Умані Гельбах нікого не знав. Жахливо худий і голодний, у табірному одязі, колишній політв'язень прийшов на місцевий ринок, щоб запитати дорогу до могили Раббі Нахмана. Раптом він побачив єврея, який поспішав кудись із талітом під пахвою. Приєднавшись до нього, Гельбах увійшов у двоповерховий будинок на вулиці Спінози, де побачив кілька релігійних євреїв. Усі привітали незнайомця, але заговорити з ним побоялися: усе в ньому видавало його табірне минуле, а слідом за такою людиною цілком могли нагрянути співробітники МДБ.

Після того, як усі пішли, Іцхак помітив у кутку високого єврея з бородою і довгими пейсами, загорнутого в таліт і тфілін. Він молився з якоюсь особливою зосередженістю і благоговінням. Показавши рукою Гельбаху, щоб той його зачекав, єврей закінчив свою молитву і привів колишнього табірника до себе додому. Цим хлібосольним господарем виявився Даніель Загайський.

Загайський, схожий на міцного українського селянина, користувався серед брацлавських хасидів незаперечним авторитетом. Прихистивши в себе на кілька тижнів Гельбаха, Загайський власним коштом зняв йому кімнату, купив матрац і їжу. «Залишайся тут, поруч із нашим Раббі Нахманом, а він дасть нам подальші вказівки», - Даніель порадив своєму одновірцю залишитися поки що в місті.

Даніель Загайський був дійсно людиною незвичайною. Народився він 11 грудня 1888 року в селі Соснівка Полтавської губернії в родині українських селян. Сім'я Загайських навіть серед сусідів вважалася бідною. У зовсім юному віці Загайський осиротів. Його старший брат загинув під час служби в армії, а сестри роз'їхалися по всій Росії в пошуках заробітку. Томек, як звали хлопчика в селі, змушений був поневірятися по родичах. Прибився до рідної тітки, але вона, і так обтяжена своїми дітьми, незабаром віддала племінника в одну заможну сім'ю - працювати по дому. До школи хлопчик не ходив, за роботу йому не платили, лише мізерно годували. У віці 11 років Загайський вирішив, що постійно отримувати стусани в чужій родині більше не хоче. Хлопчик почав самостійну «кар'єру» наймита, потім, уже підлітком, подався у вантажники. Важко заробляючи собі на прожиток, Томек Загайський зрозумів, що ключем до постійного шматка хліба може бути тільки корисна професія. Пішовши в учні до шевця, хлопець незабаром набив на пошитті взуття руку і став працювати самостійно.

У 21 рік Загайського призвали в армію. Військовий писар одразу ж запитав, чи вміє новобранець писати і читати. Грамотою Загайський не володів. У нього просто не було часу на навчання, та в рідній Соснівці й школи не було. Як пізніше згадував, служба в армії була значно легша, ніж поневіряння Полтавщиною. І головне - за три роки служби він навчився читати й писати. І не просто опанував грамоту, а пристрастився читати запоєм у будь-яку вільну хвилину. Особливо його приваблювало Святе Письмо, читання якого не тільки не заборонялося офіцерами, але навіть заохочувалося. Загайському здавалося, що у святій книзі є щось приховане, якийсь глибинний зміст, який йому треба будь-що-будь осягнути.

Після демобілізації Загайський знову продовжив працювати шевцем і слухав проповіді то в одному храмі, то в іншому. Православна церква його не приваблювала через лицемірство священиків, які траплялися йому на шляху. Колись вони не звертали на нього, обірвану і голодну дитину, яка шукала в селі заробіток, жодної уваги. А в неділю з амвона пишномовно говорили про мораль. У проповідях їхніх проголошували любов до ближнього, але чомусь ті ж самі священики ганяли з-під церкви жебраків. Була в церкві і ще одна улюблена тема - про «христопродавців»-євреїв. На Полтавщині євреїв тоді жило багато, і нічого поганого про них молодий чоловік не знав. Але ж усе те, про що йшлося в Біблії, відбувалося саме з євреями на стародавній землі Ізраїлю!

Одного разу із Загайським стався трагічний випадок. Приїхавши на вокзал, він вирішив скоротити дорогу, перейшовши залізничне полотно. Пролазячи між вагонами, він послизнувся, і його ліва нога застрягла в міжвагонному зчепленні. Коли потяг рушив, Загайський почав кликати на допомогу, але його криків ніхто не чув через гудок паровоза. На все життя він залишився інвалідом. У лікарні лежав довго і весь час розмірковував, що шляхи Господні несповідимі, а дорога до істини часто вимощена різними негараздами і випробуваннями.

Ця внутрішня еволюція привела Загайського до баптистів, але з їхньої церкви він незабаром пішов. Після довгих духовних пошуків Даніель приєднався до громади суботників. Постійно вивчаючи Тору і маючи допитливий розум, простий швець став ставити керівникам громади такі складні теологічні питання, що незабаром вони перестали на них відповідати. Повторилося те ж саме, що і з баптистами. Розпрощавшись із суботниками, швець дійшов висновку, що тільки «справжній юдаїзм» здатний дати йому правильну відповідь. Найближчі євреї жили в містечку Умань. Туди Загайський і вирушив за істиною.

1925 року Загайський оселився в Умані й почав спостерігати за тим, як євреї відзначають свята, як живуть і виховують дітей. Набравшись хоробрості, одного разу зайшов до синагоги і попросив навернути його в іудейську віру. Рабин Іцхак Бар дуже здивувався і ввічливо випровадив «росіянина» геть. Але Загайський не залишив спроб стати євреєм. Після практично щотижневих прохань рабин, втомлений ганяти наполегливого шевця, сказав Даніелю, що не проти прийняти такого побожного і обізнаного гера, але він спершу має зробити обрізання. Без брит-міли - нікуди. Рабин був упевнений, що він нічим не ризикує. Він знав, що в містечку якогось підозрілого «гоя» ніхто обрізати не погодиться. В Умані вже давно навіть новонародженим робили обрізання не в синагозі, а по домівках, щоб не нарватися на гнів комуністів.

Моеля Загайський не знайшов, але, дізнавшись, де живе різьбяр Абрамович, вирішив піти до того додому - раптом когось порадить. Непроханому гостю шойхет був мало сказати не радий: розсерджено зачинив двері просто перед його носом. Однак згодом Абрамович зрозумів, що має справу не з секретним співробітником ОДПУ, а зі справді богобоязливою людиною. Загайського прийняли в «хевруту», коло релігійних євреїв, які стали навчати Даніеля основних молитов і розповідати тому про закони Ізраїлю. Однак рабин Бар на поступки не йшов, побоюючись, що місцева влада такої «самодіяльності» з гійюром українця не схвалить і закриє синагогу.

Однак сталося справжнє диво. Уманню пройшла чутка, що жителі села Синиця, що розташовувалося за кілька кілометрів від містечка, ледь не поголовно прийняли іудейську віру. Нечувана на ті часи подія. Даніель, дізнавшись про це, одразу ж вирушив у село. Як виявилося, всі гери-українці із Синиці були учнями брацлавського хасида, місцевого шевця на ім'я раббі Нахім Штракс. Поговоривши із сільськими жителями, Загайський вирішив залишитися в диво-селі.

Чимало часу він провів серед герів, які з радістю переказували йому все те, чого їх навчав рабин. Нагнавши своїх учителів, Даніель отримав від них пораду: «Томек, повертайся в Умань. Там продовжиш вчитися». Уперше його прийняли в єврейському середовищі з розпростертими обіймами. Брацлавські хасиди, які взяли шефство над Синицею, погодилися прийняти ще одного учня. Після уроків і багатогодинних бесід з убіленими сивиною хасидами Томек Загайський нарешті почув: «Тепер ти точно готовий». За кілька днів йому зробили обрізання і нарекли Даніелем, на честь сина старозавітних Авраама і Сари.

Йшов 1928 рік. Новоспечений гер залишився жити серед брацлавських хасидів. Заробляв Загайський, як і раніше, шиттям чобіт. Ремісників, які не перебували в артілі, у містечку вже не було. Однак йому, як інваліду, дозволили працювати самостійно. Надомна робота давала змогу дотримуватися шаббату. Гер-цедек Даніель допомагав брацлавським хасидам чим тільки міг: руками працювати він умів, а ще постійно їздив містами і містечками як зв'язковий. Хасиди змушені були таїтися від радянської влади, а Загайський, як українець, жодних підозр не викликав. Він щодня молився в синагозі, ходив на могилу цадика Раббі Нахмана, де дякував за вказаний колись шлях до Б-га. Як і личить єврею, Загайський одружився з жінкою з хасидської сім'ї, і в них незабаром з'явилася дитина.

Тепер уже до ребе Даніеля зверталися люди, які, як колись він сам, бажали приєднатися до єврейського народу. Він став одним із найактивніших послідовників Раббі Нахмана в Умані та околицях. Коли в Україні лютував голод, Загайський привів до брацлавських хасидів чоловіка з розташованого неподалік Ладижина, який вирішив у 65-річному віці стати євреєм. На свою бріт-милу, що відбулася вдома в Даніеля, цей чоловік привіз цілий віз із їстівними припасами, які допомогли хасидській громаді пережити важкі часи. Тоді влаштували справжнє свято з хасидськими танцями та щирою радістю новонаверненого. Свято, що хоч трохи підбадьорило людей у страшні дні Голодомору.

Наприкінці тридцятих років НКВС почало рішучий наступ на брацлавських хасидів. Одного разу вночі в кварталі біля могили Раббі Нахмана співробітники НКВС затримали 35 осіб. Лише 17 брацлавським хасидам вдалося сховатися і, як потім виявилося, врятувати собі життя. Загайський залишився жити серед євреїв і навіть взявся допомагати родині заарештованого хасида Авраама Дзерговського. Його дружина Рахель і дочка Сара залишилися без засобів до існування і тепер повністю покладалися на Даніеля.