Авраама Вігдерзона звинуватили у членстві в антирадянській контрреволюційній організації, що молодого чоловіка дуже зачепило. Члени Югенд Фербанд вважали себе як раз прорадянським рухом, що виступав лише проти диктатури однієї партії. За три місяці слідства Вігдерзона викликали на допит рази три чи чотири. Підслідний всіляко заперечував будь-яку участь в організації. «Я приїхав у Гомель влаштовуватись на роботу, – стверджував Вігдерзон на допиті. – Я як раз тоді закінчив професійну гідротехнічну школу. Я випадково зустрів цих людей і жодного стосунку до них не маю». Важка тека знайдених у його товариші документів ЦС Югенд Фербанд, написаних рукою Авраама, зрозуміло, ніяк його лінії захисту не допомогла.

22 листопада 1924 року заарештованим у Гомелі сіоністам було оголошено вирок. Оскільки група була дуже активною та охоплювала представників різних міст, слідчий Ланцевицький вирішив представити її як викритий ЦК Югенд Фербанд. І хоча осередок не був жодним «центральним комітетом», багато її учасників отримали від Особливої наради ОДПУ суворі покарання – по три роки Соловецьких концентраційних таборів.

Ще до оголошення вироку заарештовані наважились на хитрість. Дівчата і юнаки подали через тюремну контору заяви на реєстрацію одруження. Вважалось, що той, кому дадуть легше покарання, «потягне» за собою новоспеченого супутника життя. Однак, розгадавши цей маневр, чекісти заявили, що чоловіки та дружини повинні орієнтуватись на найважчий вирок. На молодих дружин «нарили» більше компромату і дали більш суворі терміни, та новоспеченим чоловікам не вийшло пом'якшити терміни, а замість своїх вони отримали такі ж суворі, як у дружин. Слідчий Ланцевицький так і заявив після поданих йому клопотань: «Чому ж це обов'язково повинні дружини вирушати до чоловіків? Якщо чоловіки такі віддані, то хай їдуть на Соловки».

Багато чувши про страшний табір на Білому морі, сіоністи вимагали побачення з рідними. Однак обіцяних начальником тюрми зустрічей не було до дня відправлення по етапу. В призначений день Авраам Вігдерзон виходити з камери відмовився, вимагаючи належного йому за законом побачення з матір'ю. Довелось конвоїрам виносити молодого чоловіка з камери, взявши його за руки та ноги. Свою матір Вігдерзон побачив лише тоді, коли машина, в кузові якої він опинився з іншими товаришами, виїхала за тюремні ворота. Фейга Яківна бігла за вантажівкою і кричала: «Синочок! Синочок мій!»

В житті Вігдерзона почалась багатолітня епоха тюрем, заслань та таборів. А поки була дорога з Гомеля в Ленінградську пересильну тюрму. Там Аврааму судилось кілька днів сидіти з досвідченим в'язнем царських та сталінських таборів, визначним меншовиком Борисом Богдановим. Той дуже здивувався, дізнавшись, що у сіоністів була справжня соціалістична партія, і навіть вручив Аврааму записку. В ній він писав політв'язням на Соловки, що членів партії ЦС та молодіжної організації ЦС Югенд Фербанд можна вважати своїми. В таборах така підтримка від авторитетних сидільців була вкрай важлива.

Опинившись на Соловках, Авраам Вігдерзон потрапив до політичного табору – так званого Савватієвського скиту, де на одному гектарі землі, оточеному колючим дротом, жили кілька сотень соціалістів різних відтінків. На території скиту було дві будівлі, в яких, перебуваючи по багато людей у одній кімнаті, жили політв'язні. На Соловках ув'язнені сіоністи організували свою невелику комуну, намагаючись підтримувати зв'язок із рухом на волі.

В СЛОНі (Соловецькому таборі особливого призначення) Вігдерзон перебував до літа 1925 року, коли вийшла постанова про припинення утримання там політв'язнів. Досиджував свій строк Авраам Вігдерзон у Верхньоуральському політізоляторі, куди перевели арештантів із Соловків. Умови у Верхньоуральську, яким управляв колишній латиський стрілець Дуппор, були ще більш суворими, ніж на Соловках. На новому місці колишнім соловчанам відразу заборонили вільне пересування, щоб припинити будь-який обмін книгами та записками.

Попри те Авраам Лазарьович, разом зі своїми товаришами, відновив бюро фракції ЦС, намагаючись і в ув’язненні працювати над питаннями теоретичного характеру. Як хорошому теоретику, Аврааму Вігдерзону доручили розробляти питання про аграризацію та індустріалізацію єврейських мас в СРСР.

Коли у жовтні 1927 року термін покарання завершився, Вігдерзон разом з Галиною Гушанською, Сарою Косицькою, Бенціоном Старостою і Гіндою Малковою, як соціально-небезпечних елементів, з політізолятора відправили прямісінько у заслання в Семипалатинськ. Навесні 1928 року Вігдерзону довелось розстатись із друзями: його відправили в містечко Каркаралінськ. У Каркаралінську, за 220 кілометрів від Караганди, заслання відбували майже півтора десятка сіоністів, частина з яких подала клопотання про заміну покарання на висилку до Палестини.

Але по інформації ДПУ, і в глушині Казахстану Авраам Вігдерзон постійно проводив бесіди з сіоністами на політичні теми, а також виступав перед ними з доповідями. Усвідомлюючи, що поодинці з комуністами боротись неможливо, він закликав молодь ЦС об’єднати сили з іншою організацією – «Ха-шомер ха-цаїр». Однак навіть в таких умовах окремі сіоністи не могли позбутись від амбіцій, а різноманітні фракції – від суперечностей.

У 1930 році Вігдерзон, якому було заборонено проживати у 9 великих містах СРСР, приїхав до Воронежу. Разом із Курськом це місто у РРФСР став місцем зосередження сіоністів, що відбули свій термін покарання. Разом з визначними членами ЦСП – Давидом Браїловським, Борисом Гальперіним, Менделем Роговим, Анатолиєм Овсієвичем та іншими – Авраам Лазарьович практично відразу потрапив у поле зору Воронезького ОДПУ.

Через чотири місяці перебування в місті, 18 серпня 1930 року, Вігдерзон був знову заарештований. Відповідно до документів слідства, Вігдерзон з товаришами намагались випускати підпільний журнал, який повинен був стати центром тяжіння сіоністів, що залишились на волі. Групу також звинуватили у організації нелегальної каси взаємодопомоги та бібліотеки, в якій була заборонена література, а також в постійних «зборищах» одне у одного на квартирах, де проходили політичні дебати.

Як повідомляла агентура, Авраам Вігдерзон та його товариші відкрито ставили питання про те, що Жовтнева революція 1917 року була не завершена, а замість царської влади та влади Тимчасового уряду встановився гніт більшовистської диктатури. Подібні погляди заарештовані не лише висловлювали у своєму колі, але й транслювали їх у Воронежі у друкованих та рукописних матеріалах.

Вігдерзон перебував під вартою пів року. На нарах воронезькі ув’язнені примудрялись проводити симпозіуми з питань будівництва трудової Палестини, конфлікту між арабами та євреями, «продуктивізації» євреїв (неторгові галузі діяльності) та більшовистської диктатури. Використовувалась «тюремна пошта»: між камерами нелегально циркулювали записки. Це продовжувалось до тих пір, поки коробок з листками з папіросного паперу, списаними тезами симпозіуму, не потрапив до рук слідчого. Тези опинились в пакеті з доказами, а сіоністи отримали нові терміни. За приналежність до сіоністської групи Авраам Вігдерзон отримав три роки заслання у Туруханськ.

У 1933 році сіоніст нарешті зміг повернутись у рідну Вінницю. Його брат Яків перебував у черговому засланні. Молодшому, Йосифу, що також пішов слідом за братами у сіоністський рух, вдалось отримати «заміну» та виїхати в Палестину. Проте у Вінницю до Авраама приїхала його давня соратниця, Галина Гушанська, що вийшла колись за нього заміж. Ось тільки в рідному місті міліція сіоністу надовго залишитись не дозволила. Через кілька місяців, залишивши вагітну дружину у Вінниці, Вігдерзон виїхав до Конотопу, де влаштувався бухгалтером в артілі «Деревообробник». Але щастя молодих батьків тривало недовго. Через напівголодне життя та погане харчування, маленький організм не витримав, їх дитина померла немовлям. Галина Менделівна переїхала до чоловіка у Конотоп, де в 1936 році доля усміхнулась їм знову: народилась дочка Дебора.

Від сіоністської діяльності вони відійшли, бойове минуле було забуте. Погляди Вігдерзона та його дружини нітрохи не змінились, але тверезо оцінюючи умови чекістського терору та величезну кількість стукачів, вони розуміли: про жодну організовану роботу не може йти навіть мова. Однак 8 березня 1938 року Авраам Лазарьович був знову заарештований 4-м відділом УМДБ УНКВС у Чернігівській області. Через тиждень йому були пред’явлені звинувачення за статтями 54-8 та 54-11 КК УРСР. Сіоніста звинуватили в тому, що він не тільки належав до контрреволюційної організації, але й готував терористичні акти проти членів радянського уряду та партії.

Характерно, що перший допит звинуваченого за такими тяжкими статтями відбувся лише через півтора місяця після його арешту. Під час бесіди зі слідчим Вігдерзон стверджував, що з останнього звільнення жодної сіоністської роботи не проводив. Однак під час другого допиту, що відбувся через два місяці 13 червня 1938 року, Авраам Лазарьович почав давати зізнавальні свідчення. Вігдерзон повідомляв, що, розшукавши у Славянську на Донбасі свого брата Якова, він знову вступив до ЦС. В руках у слідства було лише його «щиросердне» зізнання та виписки з протоколів допитів сіоністів Соломона Кофмана-Вигодського та Боруха Когана, що проходили у тій же справі. Вони спочатку точно та само все заперечували, але через кілька місяців «зізнались», що разом з Авраамом Вігдерзоном у 1935 році в Конотопі заснували сіоністське підпілля.

Через якийсь час у справі знову відбулись зміни. Після прийнятої 17 листопада 1938 року спільної постанови РНК СРСР та ЦК ВКП (б) «Про арешти, прокурорський нагляд та ведення слідства», уся сваволя НКВС була призупинена, а прокурорський нагляд знову набув свого значення. В протоколі пред’явлення матеріалів слідства від 14 грудня 1938 року було вказано, що Вігдерзон від своїх попередніх свідчень відмовився. Але всі ці місяці чекісти методично знущались над заарештованим, перетворивши кімнату допитів у справжню кімнату тортур.

Хоча у звинувачувальному висновку мова йшла не лише про членство Авраама Лазарьовича в контрреволюційній організації, але й про те, що у вересні 1937 року він нібито увійшов у Києві в групу, що готувала теракт проти членів уряду та керівників ВКП(б), найвищу міру покарання йому не дали.

Восени 1939 року сіоністу пред’явили постанову Особливої Наради НКВС СРСР, якою його засудили до п’яти років виправно-трудових таборів з наступним пораженням в правах.

Сидіти Аврааму Вігдерзону довелось в сумнозвісному Івдельлагу на Уралі. В 1943 році, в розпал радянсько-німецької війни, термін ув’язнення йому був продовжений «до особливого розпорядження». Тільки у вересні 1946 року сіоніст був звільнений з табору, повернувся у Конотоп і влаштувався у бухгалтерію місцевого райпромкомбінату.

Всі табірні роки він не знав, що його дочка, маленька Дебора, померла майже відразу після його арешту. Дружина боялась писати йому про це в табір, щоб Авраам Лазарьович цілковито не занепав духом. Нічого він не знав і про свого брата Якова, також заарештованого у 1938 році та засудженого по «першій категорії» – тобто розстріляного.

Згідно з словами Вігдерзона, після свого звільнення з Івдельлагу ні з ким із сіоністів він не зв'язувався. З дружиною Галиною, яка теж після війни повернулась із евакуації в Конотоп, вони працювали бухгалтерами, практично ні з ким не спілкуючись. Однак і після стількох років знущань від них не відчепились.

Востаннє Авраама Вігдерзона заарештували 6 травня 1949 року, коли в СРСР піднялась хвиля повторних арештів колишніх політичних в’язнів. Епопея почалась з того, що його брат Йосиф, який жив на той час у в Тель-Авіві, дізнався про звільнення Авраама та надіслав йому в Конотоп листа. У листуванні, що розпочалось, брати були вкрай обережні, але Йосиф ніяк не міг змовчати про початок боїв, за звільнення Ізраїлю. Зміст його листів відразу ж став відомий чекістам, що займались перлюстрацією кореспонденції. Не пропустили вони й те, що посилку з парою черевиків та чоловічою білизною Вігдерзону з Тель-Авіва відправив «Союз взаємодопомоги євреїв Латвії та Естонії» – буржуазно-націоналістична організація, за радянським сприйняттям.

Повторне слідство 1949 року базувалось на старих матеріалах. Винним в антирадянській діяльності Вігдерзон себе не визнав, але чекісти зразу ж дістали з теки 1938 року підписані ним же свідчення. «Я стверджую, що на допитах я давав слідству неправдиві свідчення, як стосовно себе, так і стосовно інших осіб, оскільки був доведений особами, що допитували мене до божевільного стану», – Авраам Лазарьович даремно намагався добитись справедливості від сталінських опричників, що постійно порушували закон. Завданням же у МДБ було зовсім інше: вислати «де Макар телят не пас» всіх потенційно неблагонадійних громадян. Постанова була очікувана: «Вігдерзона Авраама Лазарьовича, за приналежність до антирадянської терористичної організації, заслати на поселення в Красноярський край». Разом з дружиною Галиною Менделівною він був висланий з Конотопа у Тасіївський район Красноярського краю. Із заслання сіоніст був звільнений по амністії лише в липні 1954 року. Коли в СРСР почали переглядати справи репресованих, дві останні відсидки Вігдерзона були визнані протиправними, він був реабілітований.