Нахум Верлінський
1895 – 1973
Ну хто з ізраїльтян не знає продукцію компанії «Тнува»? Заснована ще в 1926 році як кооператив фермерів, сьогодні «Тнува» – величезний виробник молочних продуктів у Ізраїлі. «Тнува» – це не просто молочна компанія, а національний бренд, тісно пов'язаний з історією і культурою країни. Її продукція присутня практично в кожному ізраїльському холодильнику, а логотип компанії знайомий кожному мешканцю країни з дитинства. Правда, сьогодні, в епоху глобалізації, компанія перестала бути чисто ізраїльською – але мова піде не про сьогодення, а про історію
А вона у «Тнуви» справді дивовижна. Наприклад, мало хто знає, що один із творців компанії, який керував нею понад сорок років, був не лише талановитим ізраїльським підприємцем, але й колишнім в'язнем Сіону, що зумів вирватись із Радянського Союзу. Особливу пікантність його біографії додає несподіваний родинний зв'язок з відомим більшовистським лідером. Мова йде про Нахума Верлінського – людину, чиє життя могло б стати сюжетом для пригодницького роману. Ми розкажемо про його незвичайну долю, повну несподіваних поворотів та участі у значних для історії Ізраїля подіях.
Нахум Верлінський з'явився на світ 13 жовтня 1895 року в селі Аджамка Єлисаветградського повіту. Мати Нахума, Блюма Хася, уроджена Шершевська, була домогосподинею, а його батько, Йонатан Верлінський, був власником мукомельного підприємства. Слідом за Нахумом в сім'ї з'явились ще два сини: молодший Шломо і середній Беньямін (всі його називали Бенюшею).
Нахум Верлінський з дитинства тягнувся до знань. Його освіта почалась традиційно для єврейського хлопчика того часу – в хедері, де він вивчав Тору. Потім він вчився в єврейській школі, а потім в комерційному училищі Єлисаветграду. В цьому торговому місті Верлінський здобув перші практичні бізнес-навички і познайомився з основами економіки. Закінчивши училище з атестатом зрілості, він вирішив продовжити навчання і поїхав у Петербург. Там Верлінський вступив до бехтерівського Психоневрологічного інституту, де освітні курси були доступні в тому числі і для євреїв. В цьому унікальному навчальному закладі (заснованому для «вивчення мозку і його відправлень…») молодий Верлінський зміг розширити свої знання у різних галузях науки.
Однак не тільки наука полонила розум молодого Верлінського. Ще в юності він відчув поклик своїх коренів і приєднався до руху «Цеірей Ціон», ставши його палким прихильником. Ця пристрасть скоріш за все передалась Верлінському від батька, який ще з перших днів сіоністського руху став його послідовним прибічником. У 1916 році, як вже достатньо помітний активіст, Нахум взяв участь у регіональній сіоністській конференції в Одесі. На цій конференції сіоністи Південної Росії спробували об'єднатись в єдиний потужний рух, який повинен був вирішити цілий ряд політичних завдань. Однак не дрімала й царська охранка, що пильно слідкувала за подібними заходами. Відразу після конференції Верлінський був заарештований за звинуваченням сіоністській діяльності. За свій «проступок» Нахум провів в тюрмі чотири місяці, розділивши камеру з Моше Клейнманом, якому судилось стати видатним сіоністським діячем і відомим журналістом..
З початком Лютневої революції 1917 року Верлінський був звільнений. Цю революцію, яка знесла заборони на єврейську і сіоністську громадську діяльність, Нахум Верлінський зустрів з неймовірним захопленням. Щойно вибравшись на волю, він з головою поринув у єврейський національний рух. Верлінський очолив партію «Цеірей Ціон» в Єлисаветграді і брав активну участь в організаціях допомоги єврейській кооперації. Його енергія і відданість справі помітили: в 1918 році Нахума обрали членом Центрального бюро «Цеірей Ціон» в Україні. І знову бурхливе політичне життя перервав арешт. Тепер вже «постарались» спецслужби генерала Денікіна, який хазяйнував в Україне літом 1919 – зимою 1920 року. В застінках Верлінського тримали недовго: у денікінців передбачувано не знайшлось доказів, що сіоніст є «червоним».
Життя Верлінського в ті роки було наповнене не лише громадською діяльністю, але й посиленим навчанням. Переїхавши в Одесу, він продовжив свою освіту – тепер на юридичному факультеті місцевого університету. обмежившись юриспруденцією, Нахум Верлінський також відвідував лекції на економічному факультеті Одеського політехнічного інституту. Ці спеціальності він обрав не випадково, розраховуючи застосувати отримані знання на благо єврейської держави в Ерец-Ісраель.
У той самий час Верлінський одружився. Його обраницею стала, студентка медінституту, Діна Аронівна Радомисльська.
З приходом більшовистського режиму в Україну для сіоністського руху настали важкі часи. Нова влада, вбачаючи в сіонізмі зв'язок з британським імперіалізмом, наклала строгу заборону на будь-яку діяльність в цьому напрямку. Однак Верлінський, яким рухала глибока віра в свої ідеали, не опустив руки. Він продовжив свою роботу в лавах «Цеірей Ціон», тепер вже в умовах підпілля.
В кінці квітня 1922 року – країна ще не оговталась від потрясінь Громадянської війни – в атмосфері найсуворішої секретності почалась третя конференція «Цеірей Ціон». Зі всіх куточків велетенської країни, від України до далеких околиць Росії, в Київ з'їхались представники найбільших філіалів партії.. Нахум Верлінський, природно, взяв у ній участь. Порядок денний був насичений і відображав всю складність положення євреїв у молодій радянській державі.
Сліду відзначити, що на конференції зібрались тільки представники правого крила колись найчисельнішої сіоністської організації в Росії. Вся річ у тім, що вже до 1920 року розбіжності всередині «Цеірей Ціон» досягли такого напруження, що фактично в країні з'явились дві організації, що ворогували між собою. Її ліве крило, яке вважало, диктатуру необхідною для захисту революції від реакційних сил і виправдовувало участь членів партії в місцевих Радах, перетворилось в Партію сіоністів-соціалістів (чи просто ЦС).
Праве крило обрало інший шлях. Оголосивши установчу конференцію нової партії «3-ю конференцією Цеірей Ціон», Верлінський з товаришами заснували Сіоністську трудову партію (СТП) – Цеірей Ціон. Нова партія право-сіоністського напрямку категорично відмовлялась визнавати «радянську платформу» лівих сіоністів і співпрацювати з більшовизмом.
Делегатам СТП, що зібрались 30 квітня 1922 року на свою конференцію, треба було обговорити широке коло питань: від суті та програми партії до роботи в Ерец-Ісраель, від політичної позиції в стосунках з більшовиками до економічної діяльності серед єврейських мас. Не обійшли присутні увагою і питання культури, проблеми поселенського руху «Гехалуц» і молодіжних структур, організацію допомоги єврейському населенню і навіть питання самооборони.
Щоб зрозуміти напруження та пристрасті і глибину дискусій на конференції, потрібно заглибитись в атмосферу тих років. Росія щойно почала перехід від «воєнного комунізму» до нової економічної політики (НЕП). Країна, ледве отямившись від кривавої війни з білими арміями, все ще вирувала. То тут, то там спалахували повстання проти радянської влади, що жорстоко придушувались більшовиками.
Єврейське населення, ледве переживши жахи погромів і різанини в Україні, зіштовхнулось з новими бідами. Голод, що охопив частини України і Поволжя, не жалів нікого. А прагнення радянської влади адаптувати євреїв до спільного економічного режиму призвело значну частину єврейського населення до повного зубожіння.
В цих важких умовах конференція повинна була знайти відповіді найнагальніші питання, що хвилювали єврейську громадськість. П’ять днів делегати вели напружені дискусії, намагаючись розробити стратегію виживання та розвитку в нових реаліях. Але крапку в цих суперечках поставила доля. На п’ятий день, коли конференція підходила до завершення, до зали увірвались озброєні люди. Всі учасники були заарештовані. Лише тим небагатьом, хто поїхав додому до завершення заходу, вдалось уникнути цієї долі.
В останні дні серпня 1922 року учасники конференції Сіоністської трудової партії – Цеірей Ціон постали перед радянським судом. Їх було звинувачено у контрреволюційній діяльності. Ця судова справа стала першим публічним процесом над сіоністами в Росії. Підготовка до процесу була ретельною. Комуністична преса і видання Єврейської секції РКП(б) («Євсекції») розгорнули масштабну кампанію, друкуючи статті, що підбурювали проти сіоністського руху в цілому і СТП зокрема. Радянські газети не приховували свого здивування: як могла відбутись така численна конференція затятих контрреволюціонерів в самому серці радянської влади?
Вирок трибуналу був суворий. Дванадцять осіб, яких суд визначив як лідерів руху, і серед них Нахум Верлінський, були засуджені кожен до двох років тюремного ув'язнення і примусових робіт. Верлінський провів у стінах київської тюрми близько року, після чого його разом з соратниками заслали в місто Володимир. Однак за час відсидки сіоністів радянська влада змінила свій гнів на милість, оголосивши засудженим про можливість вирватись із темниці: якщо заарештовані могли знайти країну, яка готова їх прийняти, їх погоджувались випустити. В іншому випадку всім їм довелося б залишатись у засланні на невизначений термін.
Перші місяці 1924 року принесли Нахуму Верлінському довгоочікуваний шанс. Його готові були прийняти в Німеччині. Разом з дружиною і сином йому вдалось виїхати в Берлін – місто, що стало в ті неспокійні роки притулком для багатьох емігрантів з колишньої Російської імперії. Однак за цим успіхом стояла не тільки випадковість, але й несподіваний сімейний зв'язок. Звільненню Нахума Верлінського у великій мірі сприяла та обставина, що рідний брат його дружини, Діни Радомисльської, був не хто інший, як член Політбюро і «вождь Комінтерну» Григорій Зінов'єв.
Коли Верлінського заарештували за підпільну сіоністську діяльність, його дружина Діна знайшла притулок в домі свого впливового родича. Але на цьому великодушність Зінов'єва не закінчилось. Більшовистський лідер погодився прийняти і молодшого брата Верлінського – дванадцятилітнього Шломо. Доля хлопчика була справді трагічною: до того часу обидва його старших брати – Нахум і Бенюша, також активний член СТП на Поділлі, – знаходились у засланні, а батьки вже пішли з життя.
В сім'ї Верлінських з покоління в покоління передавалась потім незвичайна історія. Згідно з цією сімейної легенди, саме завдяки впливу Григорія Зінов'єва відбулись значні зміни в політиці радянського керівництва стосовно заарештованих сіоністів. Під його тиском буцімто була введена так звана практика «заміни». Ця нова політика відкривала перед в'язнями-сіоністами несподівану можливість. Замість суворого вироку до заслання у віддалені райони країни їм надавався шанс покинути межі Радянського Союзу (на жаль, разова історія) і вирушити в Палестину – землю, яку вони вважали своєю історичною батьківщиною.
Нам не відомо, чи дійсно Зінов'єв був тією ключовою фігурою, що вплинула на тимчасове рішення радянського уряду відпускати засуджених сіоністів в Палестину.. Однак взимку 1924 року Нахум, Діна і їх син Міша, Беньямін Верлінський з дружиною Мір'ям Штаркман, а також наймолодший – Шломо Верлінський – змогли покинути Радянський Союз.
В Німеччині Нахум Верлінський з новими силами поринув в роботу – в головному офісі своєї партії. Понад рік, незважаючи на перенесені випробування, він віддавав всього себе справі, якій був відданий всім серцем. Його супутниця життя, Діна Аронівна, тим часом продовжила в Німеччині свою медичну освіту.
Після короткотривалого перебування в Берліні, у квітні 1925 року, для родини Верлінських настав довгоочікуваний момент – вони нарешті репатріювались до Ерец-Ісраель. Після прибуття Нахума Верлінського призначили керуючим справами в мошаві Нахалаль – сільськогосподарському поселенні, заснованому активістами руху «Ха-Поель ха-Цаір» (воно було із СТП в політичному союзі, відомому як «Гітахдут») у мальовничій Ізреельській долині. Однак скоро Єврейський національний фонд відправив Верлінського в Латвію для агітації серед місцевих євреїв. Виконавши свою місію, Верлінський в кінці 1927 року повернувся в Нахалаль, де з новими силами поринув в роботу. До 1930 року він продовжив працювати в секретаріаті мошаву, вміло керуючи його господарськими справами.
Але діяльність Верлінського не обмежувалась лише турботами поселення. Він брав активну участь в житті партії «Ха-Поель ха-Цаір» і представляв інтереси єврейського народу на міжнародній арені. Його авторитет і компетентність були визнані колегами: спочатку його обрали заступником, а потім і повноправним членом Сіоністського виконавчого комітету. Не забував Верлінський і своїх товаришів по партії СТП, які залишались у глибокому підпіллі в Радянському Союзі. Після таємного з'їзду партії, що відбувся в Москві у травні 1929 року, Нахум Верлінський був обраний членом її закордонної делегації і депутатом Всесвітнього сіоністського конгресу і всесвітнього з'їзду «Гітахдута».
Довгі роки Нахум Верлінський, його соратники Беньямін Вест, Маня Штаркман, Іцхак Віленчук та інші вихідці з Радянського Союзу підтримували підпільне Центральне бюро Сіоністської трудової партії, що залишилось в Москві. Добуті ними гроші йшли на утримання активістів та підпільний друк, закордонна делегація надавала також допомогу засудженим сіоністам і тим, хто намагався виїхати з СРСР. Діяльність Верлінського і його товаришів припинились лише після того, як у вересні 1934 року сіоністське підпілля в Радянському Союзі було знищене, а останній склад ЦБ СТП був засуджений на різні терміни ув'язнення.
Але навіть на землі предків, що відроджувалась, сім'ю Верлінських чекали гіркі випробування. В 1923 році, ще в Радянському Союзі, у Нахума і Діни народився син Міша. Його поява на світ, здавалось, символізувала новий початок, втілення всіх надій і прагнень, заради яких вони боролись та страждали. Але щастя виявилось недовгим. Коли Міші було всього два роки і чотири місяці, в травні 1925 року, його життя несподівано обірвалась. Цей удар був тим більше жорстоким, що доля нанесла його тоді, коли сім'я, здавалось, нарешті знайшла спокій і можливість будувати нове життя. Маленького Мішу поховали на кладовищі Трумпельдор в Тель-Авіві.
У «Тнуві» Верлінський почав працювати у 1930 році: його обрали в правління кооперативної організації в Хайфі. Еліезер Яффе, також мешканець Нахалаля і перший директор «Тнуви», роздивився потенціал Верлінського для компанії, що грала ключову роль в розвитку сільського господарства молодої єврейської держави. Незважаючи на настирливі вмовляння Яффе, комітет Нахалаля не хотів відпускати Верлінського з роботи. Тоді питання було винесене на обговорення між представниками мошава і правлінням «Тнуви». Після довгих безплідних суперечок обидві сторони вирішили порадитись з Берлом Кацнельсоном, визначним сіоністом і головним редактором газети «Давар»: що він скаже – те і буде. Берл постановив, що Нахум Верлінський повинен був іти в «Тнуву».
Але справжній прорив в кар'єрі Верлінського відбувся в 1937 році, коли він зайняв пост директора центрального офісу компанії «Тнува», відповідаючи за її діяльність у масштабі всієї країни. На цій відповідальній посаді Верлінський зміг в повною мірою реалізувати свій потенціал і втілити в життя свої ідеї. Нахум з головою поринув у роботу по розвитку підприємства. Його зусилля були скеровані на створення ефективної і сучасної системи сільськогосподарського виробництва і розподілу, що могла забезпечити продовольчу безпеку єврейського населення, що зростало. Під керівництвом Верлінського через «Тнуву» стали активно реалізовувати свою продукцію ті господарства, які не були членами Гістадрута. Умовою для цього було одне: господарства неухильно повинні були дотримуватись принципів «Єврейської роботи». Сіоніст не міг допустити, щоб єврейське господарство використовувало дешеву арабську працю, дискредитуючи тим самим велику ідею роботи єврейського трудящого на своїй землі.
Експертиза Верлінського була високо оцінена: він став членом ради Сільськогосподарського союзу і увійшов у консультативний комітет при інспекторі з продовольства. Завдяки своєму широкому господарському досвіду Верлінський був також запрошений до в правління багатьох економіко-громадських організацій, серед яких був і Банк Леумі ле-Ісраель.
В 1948 році, під час Війни за незалежність, прем'єр-міністр та міністр оборони Ізраїлю Давид Бен-Гуріон призначив його відповідальним за постачання продовольства оточеного Єрусалима. «Цією роботою, – писав йому Бен-Гуріон в середині 1948 року, – ви надали значну допомогу не лише єврейському Єрусалиму з його ста тисячами мешканців, але це також значно укріпило наші військові зусилля не тільки в Єрусалимі, але і у всій країні». Листа з подякою відправив йому також військовий губернатор Єрусалиму того часу Дов Йосеф.
У «Тнуві» Верлінський працював до 1970 року. Коли він оголосив на 19-й конференції «Тнуви» у листопаді 1970 року про завершення своєї діяльності на посту генерального директора, конференція буквально вмовила його залишитись головою ради компанії. Керівником "Тнуви" він працював до 1970 року, а потім був головою ради. У вільний від роботи час Нахум Верлінський друкував статті в «Давар», «Ха-Поель ха-Цаір» та інших відомих місцевих газетах і журналах. Він був також автором численних книг та брошур на господарські теми.
Інші члени сім'ї Верлінських також зробили значний внесок у розвиток Ізраїля.. Дружина Верлінського, Діна Аронівна, довгі роки працювала сімейним лікарем у лікарняній касі «Клаліт». Його молодший брат, Шломо, що колись знайшов притулок у Григорія Зінов'єва, також пов'язав свою долю з «Тнувою». Причому Нахум довгий час не здогадувався про роботу Шломо в компанії. Молодший Верлінський, що хотів уникнути звинувачень у непотизмі, самостійно влаштувався на першу посаду, почавши свій шлях з мийника молочних бідонів. Поступово просуваючись кар'єрною драбиною, Шломо досяг поста директора молочного заводу в Тель-Авіві. Разом з колегою Ісраелем Штаубером він увійшов в історію ізраїльської харчової промисловості, тим, що привіз в країну рецепт «коттеджа» – зерненого сиру, який дуже полюбили ізраїльтяни.
Середній із братів, Бенюша (Беньямін) Верлінський, так само як і Нахум, пройшов через важкі випробування ще в Радянському Союзі. Колишній в'язень Сіону, що відбув заслання в суворому Туруханському краї, він після прибуття в Ерец-Ісраель знайшов своє покликання на залізниці. Його відданість справі професійність були нагороджені, і до завершення кар'єри Бенюша зайняв пост начальника господарського відділу ізраїльської залізниці. Доля його дружини, Мір'ям Штаркман-Верлінськи, також склалась цікаво. Колишня соратниця свого чоловіка по сіоністському руху на Поділлі, в Ізраїлі вона проявила себе в юридичній царині, ставши відомою і шанованою суддею.
Нахум Верлінський, директор «Тнуви» і один з сіоністських лідерів в Радянському Союзі, помер після тривалої хвороби 28 жовтня 1973 року у віці 78 років. Він був похований на кладовищі Нахалат Іцхак. Промови в пам'ять про померлого виголосили Іцхак Бен-Аарон, генеральний секретар Гістадрута, головний ашкеназький рабин Ізраїля Шломо Горен та багато інших визначних громадських діячів єврейської держави.
01.09.2024
Бібліографія і джерела:
Докладные записки о работе на территории Украины иностранных еврейских организаций, в первую очередь, "Джойнта". Различные докладные записки о деятельности сионистских обществ, 1923. ‒ ОГА СБУ, Киев, ф.13, д.413 т.10 ч.4.
Доклады о состоянии и деятельности сионистских группировок на Украине в 1923-1924 гг., 1923-1924. ‒ ОГА СБУ, Киев, ф.13, д.413.
Давид Тидхар (редактор), "Нахум Верлинский", в Энциклопедии пионеров и строителей ишува, том 4 (1950), стр. 1710-1711.
תנובה – האוטו כבר לא שלנו וגם לא ירוק: "תנובה" כסמל המפעל הציוני
מאיר ארגוב , ממחתרת בפודוליה עד רכבת ישראל // דבר, 27 פברואר 1958
נחום ורלינסקי הובא למנוחות // Maʻariv - מעריב, 30 October 1973