Ісраель Вальдман
1881 – 1940
Багато століть євреї та українці жили поруч. Бували, звичайно, й конфлікти. Ці часи відзначались численними трагедіями та наповнені взаємними претензіями. Поміж тим, в історії двох народів було багато особистостей, що активно симпатизували своїм сусідам і демонстрували готовність у важливий момент простягнути руку допомоги та співробітництва. Одним з таких людей був Ісраель Вальдман – лідер руху сіоністів у Східній Галичині та уповноважений з єврейських справ при уряді Західноукраїнської народної республіки.
Ісраель Іссер Вальдман народився 10 березня 1881 року в сім'ї Берла-Дова Вальдмана та Сіми-Ліби Шварц в українському місті Чортків, що входив тоді до складу Австро-Угорщини. У Ісраеля були брати Ханіна, Нахман, Мозес і Нухім, та сестра Хана.
У 1890 році сім'я Вальдмана переїхала у головний економічний та культурний центр Східної Галичини – Тернопіль. Там Ісраель вступив до гімназії, де успішно навчався до шостого класу. Після цього з навчального закладу шістнадцятилітнього Вальдмана виключили. Причиною цього стали не його успіхи у навчанні, досить пристойні, а його політична діяльність.
У Тернополі однолітки Ісраеля розривались між національними проєктами: хтось мріяв про відродження Речі Посполитої, інші – виступали за українську державу, а деяких цілком влаштовували досить ліберальні порядки бабусі Австрії. Вальдман теж не залишився осторонь і зацікавився єврейським національним рухом – сіонізмом. На думку гімназиста, євреї були анітрохи не гірші за інші нації та заслуговували на свою державу.
Становлення його світогляду відбувалось у період бурхливих дискусій, що викликала поява книги Теодора Герцля «Єврейська держава», а також проведений ним Всесвітній сіоністський конгрес у Базелі. Зібравши групу тернопільських гімназистів, Ісраель Вальдман став у місті одним з перших сіоністських молодіжних лідерів.
Все почалось у 1896 році на свято Суккот. Разом з однокласниками, Абрамом Померанцем та Ісраелем Цінном, Вальдман заснував таємний єврейський учнівський гурток. Одержимі захопленням, що перегукувалось з ентузіазмом перших послідовників хасидизму, гімназисти взялись до роботи, що виражалась у боротьбі з асиміляцією, нагадуванні про її неетичний та шкідливий вплив. Прагненню єврейської молоді з заможних кіл бути «поляками віри Мойсеєвої» юнаки протиставляли героїчне мучеництво предків та пропозицію дотримуватись маме лошн – їдишу – і своєї культури.
До складу гуртка входило до 18 учнів Тернопільської гімназії, реального училища та місцевої учительської семінарії. Під час зборів, що завжди відбувались у суботу пополудні, завжди зачитувався звіт про проведену роботу, до уваги соратників надавався короткий реферат, потім проходив обов'язковий урок івриту та планувались завдання на наступний тиждень. Іноді, у свята, до молоді приїжджали лектори зі Львова, що розповідали їм новини сіоністського руху.
В сіоністський гурток добирали дуже акуратно, ретельно вивчаючи кандидата, часом перевіряючи його провокаційними питаннями та ламаючи перед ним комедію. Якщо кандидат починав захищати єврейство, вступаючи в діалог з «польським патріотом», роль якого грав хтось із сіоністів, то перший етап перевірки він проходив. Далі оцінювались його індивідуальні якості та здатність дотримуватись конспірації.
Однак адміністрації Тернопільської гімназії про створення єврейської організації в решті решт стало відомо. Терпіти у себе «політика» керівництво не хотіло, тому Ісраелю Вальдману довелось покинути навчальний заклад і навчатись вдома. Склавши екстерном іспити (вони відбувались у місті Золочів), у 1899 році Ісраель Вальдман вступив на факультет права Львівського університету. У 1901 році, навчаючись в університеті, Вальдман знову зібрав колишніх друзів, а їх клуб сіоністів офіційно почав називатись «академічною корпорацією "Бар-Кохба"».
Студенти під керівництвом Вальдмана відвідали практично всі містечка та міста Східної Галичини, де постарались організувати сіоністські осередки.
Подорожуючи Західною Україною, Вальдман з товаришами поширювали «сіоністський шекель» – символічну валюту, яка насправді була квитанцією про сплату членських внесків у Всесвітню сіоністську організацію. Тольки той, хто придбав цей «шекель», міг брати участь у виборах делегатів на Сіоністський конгрес. Відповідно до кількості «шекелів», проданих у кожній країні, визначалась кількість делегатів, яку вона мала право відправити на конгрес.
Іншою важливою справою був пошук акціонерів для «Єврейського Колоніального банку» – першого сіоністського банку, заснованого у 1899 році. Він повинен був стати основним фінансовим інститутом сіоністського руху.
Згодом Ісраель Вальдман очолив Тернопільський окружний сіоністський комітет, і його серед єврейської спільноти почали впізнавати ще більше. Незайвим буде додати, що він був першим, хто під час публічних заходів почав говорити на їдиші замість загальновідомих тоді німецької чи польської.
У 1903 році 22-літній Вальдман взяв участь у Шостому сіоністському конгресі у Базелі, якого він підтримав запропонований Теодором Герцлем план створення єврейської держави у Кенії. Однак, дуже швидко він прийшов до висновку, що створення єврейської держави у Африці, незважаючи на практичність плану, не буде підтримана більшістю євреїв. Тернопільський сіоніст вирішив: галицькі євреї повинні прагнути створити державу саме на Сіоні!
У 1906 році Вальдман, до того моменту доктор права, одружився зі своєю землячкою, Цецилією Очерет, але розмірене життя молодого чоловіка та успішного адвоката не завадили йому продовжити політичну діяльність. Саме тоді, під впливом російської революції, в Австрії почалась боротьба за реформу виборчого права. Її результатом стало те, що всі чоловіки імперії отримали можливість обирати депутатів у австрійський Рейхсрат. Перед сіоністським рухом встало серйозне завдання – перемогти на виборах у Рейхсрат і в Галицький крайовий сейм.
Вести незалежну політику сіоністам було непросто. Рух, який вже не обмежувався дипломатичною та поселенською сферами, розвивався на фоні протиборства двох головних сил у регіоні: української та польської. Серед великих поміщиків та інтелігенції в Галичині домінували поляки. Вони ж складали в Рейхсраті потужну фракцію, в яку зуміли перетягнути й асимільованих євреїв, так званих «кагальників», що думали швидше про долю Польщі, а не єврейського народу. Водночас значна частина місцевих євреїв були послідовниками різних хасидських дворів, що міцно тримались за свої давні релігійні традиції та негативно ставились до сіоністського руху.
У 1907 році Ісраель Вальдман, зі всією своєю наполегливістю, включився у виборчу кампанію в Тернополі та тернопільському округу. Сам він не балотувався, але очолив своєрідний виборчий штаб. Членів «Бар-Кохби» він відправив у Броди – допомагати на місці кандидату від сіоністів. Ним був визначний громадський діяч, член сіоністської «Єврейської національної партії» та редактор низки сіоністських періодичних видань Адольф Штанд. Битва була нещадна: сіоністи постійно були під тиском, як з боку влади, так і з боку конкурентів на єврейській вулиці. При цьому, Адольф Штанд, а також обраний від сільських громад Тернопільщини археолог Артур Махлер змогли стати депутатами. У Рейхсраті вони об'єднались з Бенно Штраухером з Чернівців та заснували перший в історії Австро-Угорщини парламентський сіоністський «Єврейський клуб».
Перемога на парламентській ниві окрилила сіоністів, але повсякденна робота була не менш важливою. Щоб пропагувати сіоністські ідеї, Ісраель Вальдман почав видавати в Тернополі польськомовне «Єврейське слово» та тижневик на їдиш «Дос Їдіше Ворт». Через якийсь час до них додались «Майбутнє», «Всхуд» і “Neue Lemberger Zeitung” з толерантним до українського руху скеруванням. Вальдману неодноразово доводилось сплачувати штрафи за розміщення «конфіскованих» цензурою статей. Над виданнями Вальдмана постійно тяжіла загроза закриття, вороги-конкуренти тішились, але юрист знаходив у собі сили відбивати атаки.
Іншим способом рекрутування прихильників єврейського національного руху став спорт. Вальдман заснував у Тернополі єврейське гімнастичне спортивне товариство «Бейтар». У квітні 1908 року він був одним з організаторів перших публічних змагань з боротьби, у яких брали участь лише борці-євреї. Під час заходів, що відбувались у приміщенні гімнастичного товариства «Сокіл» у Львові, він виступив з пропозицією заснувати спортивну асоціацію, яка повинна була відкрити класи з боротьби у різних містах Галіції. Під час тренувань та змагань Вальдман закликав використовувати виключно іврит.
А іноді Вальдману, як єврейському лідеру, доводилось брати участь у реальному захисті єврейського населення. Восени 1909 року він взяв участь в абсолютно дивовижній історії, що нагадувала пригоди скандально відомого Фрідріха Вільгельма Фогта, вирядженого авантюриста, який пограбував ратушу німецького міста Кьопеник. Тільки цього разу мотиви «злочинців» були дуже благородними. Одного разу дівчинка-підліток з єврейської сім'ї у Бродах не прийшла додому. Знайшли її у жіночому монастирі у Львові, виявились, що вона перейшла в католицизм. Як не намагались батьки повернути її додому, нічого не виходило. Коли вбиті горем батько та мати вже втратили надію побачити свою доньку, у монастир несподівано приїхали представники влади: патрульний у формі, з шаблею, та комісар поліції. Сестрам був продемонстрований документ, в якому говорилось, що дівчину терміново викликали у суд. Монашки єврейку видали, але до львівського суду вона не доїхала, а щезла разом з поліціянтами. Через якийсь час дівчина знайшлась у себе вдома. Польські газети написали, що втікачка була рада такому завершенню подій і знову повернулась до релігії предків, а таємними «поліціянтами», що хитромудро вивезли її з монастиря, були визначні єврейські діячі: доктор Гольд та сіоніст з Тернополя – доктор Ісраель Вальдман.
У червні 1914 року, напередодні Першої світової війни, Вальдман знаходився у подорожі по Ерец-Ісраель. Після повернення він був запрошений представниками багатьох містечок виступити з лекцією про умови життя євреїв Палестини. Сіоніст погодився, але за однієї умови: всі учасники заходу виплатять внески на підтримку єврейських шкіл Ерец-Ісраель.
Ці виступи тривали до кінця літа: почалась війна. Видання Вальдмана закрились, а його самого забрали до Австро-Угорської армії. Як особа, що до того часу мала ступінь доктора права, Ісраель Вальдман служив на посаді військового судді. Навіть на цій посаді він, коли міг, допомагав прихильникам національного руху. Показова, насправді, його участь у справі Герша Лаутерпаха. Майбутній всесвітньо відомий юрист, суддя Міжнародного суду ООН в Гаазі, Лаутерпах у листопаді 1917 року організував у Львові демонстрацію на підтримку Декларації Бальфура. Демонстрація була розцінена військовою владою як пробританська акція, а Лаутерпах постав перед військовим судом. Справу сіоніста розглядав Ісраель Вальдман, і зі студента Лаутерпаха були зняті всі звинувачення у зраді, він був відпущений на волю.
В кінці жовтня 1918 року, коли Австро-Угорська імперія вже доживала останні дні, тертя між громадами у Східній Галіції помітно посилились. Формально влада була в руках колишніх австрійських чиновників, але вони з дня на день збирались здати всю Східну Галичину полякам. У відповідь на це, 1 листопада 1918 року, Українська Національна Рада Західноккраїнської Народної Республіки підняла повстання і захопила стратегічні місця у Львові. Напередодні повстання в місті з'явились листівки двома мовами – українською та їдиш – із закликом до мешканців скинути австрійців.
Як представник сіоністського руху, вже колишній капітан Австро-Угорської армії Ісраель Вальдман терміново виїхав із Відня до Львова. Він був делегований, щоб у випадку польсько-українських сутичок сформувати єврейську самооборону і органи управління. Ще зі студентської лави Вальдман був особисто знайомий з низкою українських діячів. Після університету він працював в Тернополі помічником юриста, доктора Ісидора Голубовича, майбутнього державного секретаря суддівства та прем'єр-міністра ЗУНР – Західноукраїнської народної республіки. Завдяки впливу останнього він познайомився з українською інтелігенцією.
В інтерв'ю газеті «Гаарец», даному Вальдманом у листопаді 1925 року, він так пояснював своє рішення підтримати українців: «Я впевнений, що єврейське питання у Східній Галичині вирішиться найкраще тільки тоді, коли управління державою буде знаходитись в руках української більшості, що там знаходиться».
Приїхавши на початку листопада 1918 року у Львів, разом із ще одним євреєм-офіцером, Юліушем Айслером, Вальдман створив і очолив Єврейський комітет безпеки. Його найпершим завданням було формування озброєної самооборони. Українське командування пропонувало сіоністам створити для захисту єврейських кварталів міліцію, яка не пропускала б через свої позиції ні українських, ні польських солдатів. Надавши сіоністському керівництву певну автономію у його діях, українці розраховували отримати собі надійного союзника. На думку сіоністів, молода українська держава була набагато меншим злом, ніж польський великодержавний шовінізм. І це незважаючи на те, що євреї і українці Галичини ставились одне до одного з підозрою.
Серед євреїв, що служили у австрійській армії, виявилось достатньо охочих вступити в єврейську національну частину, тому Вальдману і Айслеру доволі швидко вдалось сформувати єврейську міліцію. Українське командування і Єврейський комітет визначили місця, в основному в центральних кварталах Львова, де єврейські бійці повинні були організувати свої пости.
До 13 листопада 1918 року в єврейській міліції було 37 офіцерів та 237 стрільців. У розпал боїв за місто Ісраель Вальдман та Юліуш Айслер змушені були надіслати на ім'я Копенгагенського сіоністського бюро та президента США Вудро Вільсона телеграму. В ній говорилось, що євреї оголосили у Львові нейтралітет, але поляки насильно рекрутують єврейських чоловіків для боротьби проти українців. Львівський єврейський комітет безпеки рішуче протестував і просив втрутитись.
Але з заявою Вальдмана про нейтралітет не погодився польський начальник оборони Львова, полковник Чеслав Мачинський, який пізніше згадував, що часто зустрічався з озброєним спротивом з боку єврейської міліції, але жодного разу не бачив, щоб вона стріляла по українцях.
Коли українське військо, після тритижневих боїв з польськими підрозділами, в ночі з 21 на 22 листопада 1918 року покинуло Львів, місто зайняли польські легіонери. Почався страшний погром: так поляки мстились євреям за підтримку ними українців. Єврейська міліція була розформована, а її офіцери заарештовані. Капітан Юліуш Айслер загинув у бою, а Ісраель Вальдман змушений був тікати з міста.
Увесь початок 1919 року Ісраель Вальдман намагався переконати сіоністських лідерів у правильності свого підходу до незалежності галицької України. В кінці березня 1919 року він приїхав у Станіслав, тимчасову столицю Західноукраїнської народної республіки, де наростав конфлікт між Центральною єврейською національною радою та українцями. Після перемовин Вальдмана з владою було знайдене рішення. Державний секретаріат ЗУНР на засіданні 5 квітня 1919 року оголосив про створення так званого «Єврейського децернату» (відділу), який повинен був стояти на сторожі інтересів єврейського населення. Його склад пропонувалось сформувати із врахуванням кандидатур, запропонованих Центральною єврейською національною радою. Регламент «Єврейського децернату» написав сам доктор Вальдман, який повинен був цей відділ очолити. Однак, через наступ польського війська та захоплення ними 25 травня 1919 року Станіславова, «Єврейський децернат» так і не почав роботу. Ісраелю Вальдману довелось разом з українським урядом евакуюватись у австрійську столицю.
Однодумці Вальдмана по сіоністському руху хвилювались, що його українофільська позиція може загрожувати нейтральній позиції єврейської громади. Вони також обурювались тим, що він неодноразово ігнорував їх вказівки. При цьому, галичан Вальдман не покинув і у березні 1921 року супроводжував представників України до Риги, де члени радянської та польської делегації підписували мирну угоду, розділяючи між собою спадок Романових та Габсбургів.
У 1922 році, коли Східна Галичина вже була зайнята поляками, особливе значення для емігрантського уряду ЗУНР грали вибори в польський сейм та сенат. Варшава факт участі місцевого населення в виборах розглядала як плебісцит за входження краю до складу Другої Речі Посполитої. За ініціативою уряду ЗУНР в краї розгорнулась масштабна акція з бойкотування виборів та агітації проти призову в польську армію. Як альтернативу уряд Євгена Петрушевича розробив і представив союзним країнам проєкт конституції Української Галицької Республіки, орієнтованої на західні демократії та такий, що надавав широкі права та свободи представникам всіх національностей.
Якщо Єврейська національна рада Східної Галичини на вибори йшла, хоч і під прапором нейтралітету єврейської громади, то група доктора Вальдмана відкрито виступала на боці українців. Він мріяв, щоб тримільйонна єврейська громада нарешті змогла жити в демократичній державі, що не нагадувала б нову Польщу з її безперервною антисемітською істерією.
Живучи у Відні, Вальдман очолив єврейську секцію у складі Західноукраїнського товариства Ліги Націй. Одним з перших його кроків на міжнародній арені було звернення до американського представника Генрі Моргентау з вимогою визнати незалежність ЗУНР. Трохи пізніше, 8 серпня 1922 року, Ісраель Вальдман був призначений уповноваженим у справах євреїв при прем'єр-міністрі ЗУНР Петрушевичі. В документах ЗУНР, складених за участі представника сіоністів, галицькі євреї розглядались як рівноправні громадяни держави, що мають всю повноту індивідуальних та колективних прав. Однак з цих дипломатичних зусиль нічого не вийшло. Рада послів у Парижі прийняла 15 березня 1923 року рішення, згідно з яким територія Східної Галичини без будь-яких застережень перейшла до Польщі. В травні 1923 року уряд ЗУНР у вигнанні був розпущений, а його дипломатичні представництва та місії за кордоном закрились.
У наступні кілька років Вальдман продовжив співробітництво з українською еміграцією, але восени 1925 року їх безхмарні стосунки завершились. Українська військова організація (УВО) під керівництвом Євгена Коновальця зблизилась із німецькими націоналістами, що для єврея було неприйнятно, а колишній президент ЗУНР Євген Петрушевич зі своїми прибічниками вже не вірили в сіоністів.
Після замаху на президента Польщі Станіслава Войцеховського, здійсненого українськими підпільниками у Львові 5 вересня 1924 року, поляки звинуватили у цьому ні в чому не винного студента-юриста Станіслава Штайгера. В Польщі запахло черговим погромом, ура-патріотичні газети ніяк не могли визначитись: винні у всьому євреї-сіоністи чи євреї-комуністи. Витримавши паузу та прийшовши до висновку, що ні група Коновальця, ні Петрушевич не збираються рятувати молодого єврея, якому загрожувало суворе покарання, Вальдман в ультимативній формі висунув вимогу до українських лідерів озвучити ім'я реального виконавця. Відповіді він не отримав, тому, як і обіцяв, вирушив до віденської поліції давати свідчення. Протокол його допиту терміново був відправлений у львівський суд, а 28 листопада 1925 року в німецьких газетах було опубліковане ім'я справжнього «бомбіста» – члена УВО Теофіла Ольшанського. До Львова «ворога Польщі» Вальдмана місцева влада не запросила, але його свідчення були зачитані на процесі. Штайгера з тюрми випустили, а відразу після цього співробітництво Вальдмана з українськими лідерами у Відні та Берліні припинилось.
Всі міжвоєнні роки Ісраель Вальдман працював у Відні юрисконсультом низки великих промислових груп. Член ради столичної єврейської громади, Вальдман, після того, як сіоністський список перестав включати в свою програму реформу австрійського виборчого законодавства, заснував «Об'єднання радикальних сіоністів» та активно намагався впливати на місцеву політику. Літом 1935 року радикальних сіоністів Вальдмана підтримав відомий сіоністський історик і промисловець Адольф Бем і приєднались до групи «загальних сіоністів» під керівництвом Нахума Гольдмана. Крім цього, Ісраель Вальдман був членом «Асоціації друзів робочої Палестини» та був обраний у Генеральну раду Всесвітньої сіоністської організації.
У Відні всі тридцять років не проходило й дня, щоб єврейські студенти не були переслідуванням в університетах. Як представник радикальних сіоністів, Вальдман брав участь в мітингах протесту проти антисемітського терору. Він попереджав єврейську громадськість, що ні до чого хорошого місцева політика не приведе, і єдиною справжньою альтернативою для євреїв Австрії є репатріація в Ерец-Ісраель. З 1934 року він і його дружина Цецілія почали підготовку до Алії. В березні 1938 року вони з Відня переїхали у Брно, звідки на постійно переселились в підмандатну Палестину. Доктор Вальдман з дружиною поселились у власному домі на бульварі Бен-Маймон в Єрусалимі.
В кінці серпня 1938 року в Тель-Авіві Ісраель Вальдман виступив перед публікою про стан євреїв у Австрії. Він коротко описав умови, що сприяли підйому нацистського руху в Австрії. Вальдман розповів про нездатність уряду Курта Шушніга прийти до домовленостей з робітниками і його помилковому переконанні, що прийнявши антисемітські гасла, він зможе вибити грунт з-під ніг нацистського руху. За словами сіоніста, євреї були готовою мішенню для підбурювання, яке влада не могла зупинити. Коли нацисти прийшли до влади, експропріація єврейської власності у Австрії була проведена навіть швидше, ніж у Німеччині.
Коментуючи різноманітні схеми допомоги біженцям з Австрії, Вальдман, як практик, особливо настоював на тому, що Алію треба було приймати, підготувавши для цього фінансову базу. Збирати гроші він пропонував не лише в ішуві, але й за кордоном. «Коли бачиш складний стан вигнанців у Парижі, неможливо не відчути, що місце для них – Палестина», – закликав колишній державний діяч ЗУНР та сіоністський лідер. Енергійно працюючи над порятунком євреїв, на початку листопада 1938 року Ісраель Вальдман підписав маніфест, що закликав громадськість дати можливість тисячам єврейських дітей почати життя у іншому місці. Вальдман очолив рух «Пидйон швуім» («Викуп полонених»), який вивозив дітей з Німеччини, Чехословаччини та Австрії і влаштовував їх на новому місці. В Палестині дітям надавались житло, лікування та навчання, а також необхідна юридична допомога, оскільки багато хто з них, були дітьми нелегальних мігрантів.
Займаючись громадськими справами, доктор Вальдман і в Палестині продовжив кар'єру юриста. Він став партнером юридичної фірми «Арба», заснованої відомими німецькими адвокатами-репатріантами, що спеціалізувалась на арбітражі.
Незважаючи на свої давні непорозуміння з колишніми соратниками по ЗУНР, він продовжив підтримувати українців, підкресливши у лютому 1938 року: «Боротьбу за повні автономні права повинні євреї та українці вести разом. Однак, співробітництво має опиратись широкий позитивний націоналізм одних та інших».
Невтомно працюючи та беручи близько до серця все, що відбувалось, навесні 1940 року доктор Ісраель Вальдман почав почуватись погано. Вердикт лікарів єрусалимської «Хадаси» був невтішний – рак печінки. Хвороба прогресувала дуже швидко, і через пів року Ісраель Вальдман переїхав з дому до лікарняної палати. Славного сина єврейського народу не стало 19 вересня 1940 року. Він з почестями був похований у Єрусалимі на Оливковій горі.
Полум'яний сіоніст, Ісраель Вальдман довгі роки не лише боровся за Ерец-Ісраель, але й відстоював право українців на власну державу. Йому – герою обох народів – ми віддаємо данину нашої глибокої поваги.
18.09.2022
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга