З 6 до 15 липня 1938 року у місті Ев’ян-ле-Бен, на французькому березі Женевського озера, проходила Ев’янська конференція. Цей міжнародний захід був скликаний за ініціативи президента США Франкліна Д. Рузвельта з метою обговорення проблеми єврейських та інших біженців із Німеччини та Австрії, що виникла після приходу до влади нацистів і аншлюсу Австрії. На конференцію були запрошені делегати з 32 країн і представники міжнародних структур. Мова йшла про організацію розселення та еміграції людей, що зазнали переслідувань за релігійними расовими ознаками.

Серед найпомітніших фігур конференції був професор і рабин з Варшави – Мойше Шор. Цей немолодий чоловік, типовий вчений в окулярах і з борідкою, був у Евіані одним з ключових ораторів. Шор, що давно займався наданням допомоги євреям, які втекли із Німеччини у Польщу, виступав за надання невідкладної підтримки братам по вірі, чудово усвідомлюючи, на що здатні нацисти.

Вже через рік професор Шор сам став біженцем. Коли вночі з 17 на 18 вересня 1939 року керівництво Польці залишало оточену гітлерівцями Варшаву, Шору запропонували приєднатись до урядової делегації, що вирушала до Румунії. Однак Шор відхилив цю пропозицію і заявив: «Поки я є головою польського єврейства, я не можу покинути польську землю, на якій залишаються мільйони євреїв».

Трагічна доля рабина Шора стала символом страждань єврейського народу в роки Другої світової війни. Мойше Шор – головний рабин Тломацької хоральної синагоги у Варшаві, польсько-єврейський історик-орієнталіст – всіма силами намагався розв’язати проблему існування євреїв у міжвоєнній Польщі, а сам став жертвою найкривавішої на той момент влади – радянської.

Мойше Шор народився 10 травня 1874 року в галицькому місті Перемишлі, що було тоді частиною Австро-Угорської імперії. Мойше був старшим сином Озіяша Шора, директора єврейського кооперативного банку в Перемишлі, і домогосподині Естер Шор (уродженої Фрідман).

Мойше почав свою освіту в гімназії Перемишля. Завдяки гімназії, а також батькові і приватним вчителями, юнак отримав потужний фундамент юдейської віри та історії. Успішно завершивши курс, восени 1893 року молодий Шор вирушив до Відня, де вступив на філософський факультет престижного Віденського університету. Крім філософії, Мойше вивчав в університеті іврит та інші східні мови, виявляючи особливий інтерес до психології та єгипетської міфології.

В тому ж році він вступив до Ізраїлітсько-теологічного інституту (Israelitisch-Theologische Lehranstalt), який утримувався єврейським товариством міста Відень. Цей навчальний заклад був заснований у жовтні 1893 року за сприяння Альберта фон Ротшильда. Організований він був на взірець першого такого закладу, Єврейської теологічної семінарії в сілезькому місті Бреслау, створену з метою стати центром єврейської науки, вільної від впливу громад та приватних осіб. В той час у Ізраїлітсько-теологічному інституті у Відні працювали 11 викладачів і навчались всього 26 студентів, що готувались до служби в рабинаті.

Свій останній навчальний семестр у 1898 році Мойше провів у Львівському університеті, де успішно захистив дисертацію де захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філософії. Його дисертаційна робота, присвячена стану євреїв давньої Польщі, була надрукована у 1899 році польською мовою, а у 1900 році вийшла російською в історичному журналі «Схід».

Продовживши навчання у Ізраїлітсько-теологічному інституті, у 1900-му році Шор отримав диплом рабина. Як він сам визнавав пізніше, кар’єра рабина його тоді абсолютно не приваблювала. До того ж посади рабинів у Львові були зайняті, і він, оскільки був ще дуже молодим, не міг розраховувати на обрання. Замість релігійного напрямку Шор знайшов у Львові вакансію вчителя єврейського закону у державному семінарі для вчителів. Одночасно він влаштувався в П’яту гімназію Львова, де давав уроки закону Божого, єврейської мови та історії євреїв.

Цей період свого життя Мойше Шор описував у одному з листів своєму другові Людвігу Гумпловичу, соціологу і викладачу університету в Граці. Роботу вчителя релігії він вважав «вимушеною» і «механічною», і весь час відчував напругу. А от східні дослідження і надалі викликали у нього палку прихильність. В листі Гумпловичу він висловлював сильне бажання ще більше заглибитись у пошуки в галузі семітології і орієнталістики, серйозно думаючи про продовження навчання у Берліні або Лейпцигу.

В решті решт Шор отримав стипендію від Австрійського міністерства освіти. У 1902 році він вирушив до Берліна, де на філософському факультеті вивчав семітські мови, ассиріологію та історію давнього Сходу під керівництвом відомих вчених. У 1905-1906 роках він продовжив навчання вже у Відні, де осягав арабську філологію під керівництвом семітолога Давида Генріха Мюллера, який мав сильний вплив на юнака. Після кількох років активного навчання Мойше Шор написав низку серйозних наукових робіт; це дало йому можливість стати лектором Львівського університету. У березні 1910 року він був призначений в університеті доцентом семітських мов і історії Давнього Сходу.

Слід відзначити, що Мойсей Шор ніколи не був виключно кабінетним вченим. Весь свій вільний час він приділяв благодійній та громадській діяльності. З 1901 року Шор став членом гуманітарного товариства «Бней-Брит» у Львові, відділення якого згодом очолив. У 1904 - 1905 роках він керував Товариством сприяння освіті серед євреїв у Львові. Шор був одним із засновників і багаторічним членом «Опіки», товариства підтримки єврейської молоді в середніх школах. Під час свого перебування у Львові він також був членом правління Єврейської громадської бібліотеки, а потім став її керівником.

Вся ця титанічна наукова робота і громадське навантаження не завадили сімейному щастю Мойше Шора. У жовтні 1905 року він одружився. Небагатий лектор університету обрав собі за дружину доньку багатого торгівця, книговидавця та палкого сіоніста Якова Ісаковича Бенякоба з Вільно. Як вважали деякі сучасники, одним з вирішальних факторів для Бенякоба, що погодився віддати Тамару за Шора, були палестинофільські погляди зятя і його участь в Сіоністському конгресі.

Незадовго до весілля, влітку 1905 року, Мойше Шор взяв участь в 7-му Сіоністському конгресі, що проходив у швейцарському Базелі. Під час конгресу Шор не виступав публічно, але залишив цілу низку цікавих описів цієї. На його думку, за всю історію єврейського народу не було руху, який би так глибоко проник у свідомість всіх євреїв з подібним ентузіазмом. При цьому, як вчений, Шор не вітав вульгаризації руху, пояснюючи, що сіонізм опирався на щось більше, ніж сучасний підручник історії:

«Що стосується сіоністського руху... я відзначу заздалегідь, що, на мою думку, історичні докази не можуть бути вирішальними для сучасності. В решті решт, професор Вінклер довів, що євреї ніколи не були в Єгипті, але чи це означає, що єврейська релігія, заснована на факті Виходу євреїв з Єгипту та його наслідках, повинна зникнути з історії?».

У розпал Першої світової війни Мойше Шор продовжив свою діяльність у Львові, займаючи почесну посаду заслуженого професора Львівського університету в галузі семітських мов та історії Давнього Сходу. З 1916 року він увійшов до складу центрального комітету допомоги єврейським сиротам, а у 1917-1918 роках очолив міський Єврейський комітет порятунку. Цей період виявився для сім’ї Шор надзвичайно важким. У 1917 році їх спіткало горе – померла зовсім маленька дочка Двора. Лише через рік, коли на світ з’явився син Людвіг, горе трохи стихло.

Сім’я Мойше і Тамари Шор була достатньо численною. Крім Людвіга, підростали доньки Соня (Зофія), Феліція, Ула-Естер, а також син Ієгошуа-Оттон (Отто-Йозве). Діти росли в атмосфері інтелектуального багатства і батьківської любові. При цьому Мойше і Тамара дотримувались прогресивних поглядів на виховання: вони ніколи надміру не тиснули на дітей, вважаючи, що покоління, яке зростає, має самостійно обрати своє покликання в житті.

Після розпаду Австро-Угорської імперії, жорстоких боїв між українськими та польськими військовими формуваннями та перемоги над Червоною Армією, Галіція увійшла до складу відновленої Польської республіки – Другої Речі Посполитої. Мойше Шор, як і інші вчені та релігійні діячі, опинився перед необхідністю адаптуватись до нових політичних та соціальних реалій.

У 1923 році Мойше Шор з сім’єю переїхав зі Львова до Варшави. Його запросили до столиці, щоб він став наступником Шмуеля-Аврома Познанського на посаді головного рабина Великої синагоги Варшави. Представники реформістського юдаїзму, до якого відносились парафіяни Великої синагоги на вулиці Толмацькій, постійно стикались із протидією ультраортодоксальних релігійних кіл і потребували добре підготованого і шанованого лідера громади. Після довгих роздумів Шор вирішив прийняти цю відповідальну пропозицію. Разом з цим призначенням він автоматично отримав і посаду міжрегіонального рабина. Основними обов’язками цієї посади було представництво єврейської громади перед державною і адміністративною владою.

На посаді головного рабина Великої синагоги, професор Шор не покидав наукову та громадську діяльність. У 1926 році він отримав звання професора Варшавського університету, а в лютому 1928 року став одним із засновників Інституту юдейських досліджень у Варшаві. Разом з ним біля джерел цього унікального для Польщі навчального закладу стояли історик Маєр Балабан, а також визначні сіоністські діячі та рабини Осія Тхон та Маркус Брауде. Інститут складався із двох відділень: факультету рабиністичних вчень і факультету суспільствознавчо- історичних наук. Професор Шор був обраний першим ректором новоствореного закладу і займав цю посаду у 1928-1930 та 1933-1934 роках.

А у 1935 році у професора і рабина Шора почалась велика політична кар’єра. Як представник польського єврейства, Мойше Шор був призначений президентом Польщі Ігнацієм Мосціцьким членом верхньої палати польського парламенту – Сенату. Членом Сенату він був до його розпуску у вересні 1938 року.

Як член Сенату Польщі, рабин Шор невтомно захищав громадянські і культурні права єврейського населення. У своїх парламентських виступах, а також в статтях для єврейських видань, таких як Nasz Przegląd і Chwila, він висловлював глибоке занепокоєння ростом антисемітизму в Польщі і пасивністю влади в цьому питанні. Варто зауважити, що пасивність ця була теж доволі агресивною – польський уряд був серйозно зацікавлений ідеєю «позбутись» євреїв, і розглядав навіть такі екзотичні варіанти, як переселення євреїв на Мадагаскар.