Давид Шехтер
1956 г. р.
«Думаєш, чекають на тебе там?.. Якого хріна ти їм здався! Загонять у Дімону, в бляшані бараки... Згадаєш ще рідну Одесу, Чорне море! Якщо відверто, не розумію, чому ти себе так дивно поводиш. Багато хто, до речі, даремно, вважає нас якимись виродками пекла. Але повір, це зовсім не так! Ти зможеш чимало досягти з нашою допомогою. Якщо захочеш – станемо великими, справжніми друзями...» – так у своїй повісті «На краю чужому» описує спробу вербування єврейського активіста письменник Давид Шехтер. Художньої вигадки в повісті майже немає, адже її головний герой – одесит Шломо – це сам автор, якому довелося зіткнутися з тоталітарною радянською системою.
Співробітник УКДБ по Одеській області майор Князєв, особистий куратор з того ж відомства лейтенант Мацегора, голова 5-го відділу Краснов – фізіономії цих чекістів майоріли перед Давидом Ісааковичем довгі роки «відмови». Коли спроби запровадити Шехтера у в’язницю зривалися, кадебешники намагалися «подружитися». Все марно. Радянським законам одесит вважав за потрібне закон Мойсея, а в'язниці народів – Ерець-Ісраель.
Давид Шехтер народився 13 березня 1956 року в Одесі, у єврейській родині. Батько Давида, Ісаак Якович, свого часу закінчив Одеський інститут інженерів морського флоту і працював за фахом, мати, Ірина Давидівна, викладала у школі математику.
На світ Давид з'явився разом із братом-близнюком. У ті роки люди боялися давати дітям єврейські імена, але Шехтери вирішили: один хлопчик буде названий на честь загиблого на фронті діда, батька матері, а його брат стане Яковом, успадкувавши ім'я діда по батьківській лінії.
Батьки були цілком радянськими людьми, які мало дотримувалися єврейських традицій. Це стосувалося й ідиша, яким старше покоління користувалося лише для того, щоб приховати від Давида та його брата Якова свої дорослі секрети. Традиції в сім'ї трималися на бабусі, Двойрі Хаймовні, яка дотримувалася посту на Йом-Кіпур і влаштовувала святкову вечерю на Песах. Ще бабуся дарувала дітям гроші на Хануку – «хануці гелд». Цим і обмежувалося дотримання єврейських традицій у сім’ї.
І стати б одеським євреям Давиду і Якову будівельниками комунізму, але де там! Про їхнє походження не давала забути держава, з її горезвісною «п'ятою графою» у паспорті, і, звичайно, пильні співгромадяни. Не один раз і не два маленькому Давидові доводилося чути неприємні заяви про свою національність і далеку близькосхідну країну, де він ніколи не був, але куди з завидною постійністю його відправляли однолітки. Прийшовши одного разу з дитячого садка, Давид запитав: «Мамо, а що таке «шестикутне г-вно»?» У новому районі Одеси, який називався Черемушки, євреїв було небагато, як у центрі міста, і ненависть відчувалася найгостріше.
У школі Давид Шехтер добре встигав з усіх предметів, але особливе кохання відчував до словесності. Його приваблювала професія журналіста. З 15-річного віку він почав друкуватися в одеських газетах, найкраще зрозуміти та досягнути це ремесло допомогли річні заняття у Школі молодого журналіста при газеті «Комсомольська іскра». Коли мова зайшла про вступ до університету, у хлопця сумнівів не було – звісно ж – факультет журналістики!
Вступити до будь-якого інституту єврею абітурієнту в Одесі було майже неможливо, тому Давид вирішив порадитися зі співробітником «Комсомольської іскри» Євгеном Голубовським, який викладав у школі молодого журналіста. Старший товариш, до якого Шехтер пішов як до справжнього ребе, видав невтішний вердикт: «Озирнися: у нашій редакції працюють одні інженери, включаючи мене. Про вступ до Одеси, а тим паче на журфак, можеш забути». Вихід для єврейського юнака був один: їхати з Одеси та вступати на інженера. «Отримай диплом інженера, повернися додому – і спробуй пробитися до газети, може й вийде, – порадив Голубовський. – Ну, а якщо не вийде, то хоч матимеш хорошу спеціальність і зможеш заробити на шматок хліба».
Давид прислухався до мудрої поради. З братом Яковом вони поїхали до Кургану, де колись за розподілом працювали їхні батьки. Відмінно склавши іспити в Курганський машинобудівний інститут, Давид став студентом інженерного факультету за спеціальністю «Металорізальні верстати та інструменти». Атмосфера в Кургані дійсно була зовсім іншою. Євреїв у Заураллі багато жителів зроду не бачили, тим паче однокашники, студенти машинобудівного інституту, які приїхали з далеких сибірських сіл.
Усі роки навчання у Кургані своє покликання – журналістику – хлопець не забував і регулярно друкувався в інститутській, а згодом і обласній молодіжній газеті. Знайшов він у місті і звичне коло спілкування – нечисленних євреїв, переважно вихідців з України, які потрапили до Зауралля під час евакуації.
Там, у Кургані, у 1975 році Давид Шехтер знайшов своє кохання, майбутню супутницю життя і вірну соратницю. Його обраницю звали Хана Козленко, її батько був великим хіміком. Перевезти родину з Харкова до далекого Кургану колишньому фронтовику, учаснику боїв на Курської дузі Дону Шимоновичу Козленко довелося з подібної причини: йому, єврею, не давали у Харкові працювати. Через рік після весілля у молодої сім'ї народився первісток – Шимон.
Закінчивши у 1978 році інститут, із дружиною та маленьким сином, Давид Шехтер повернувся до Одеси. Домовившись у главку, його батько виклопотав синові розподіл на Одеський завод радіально-свердлильних верстатів, де довгі роки працював сам. Однак у місті біля моря на новоспеченого інженера чекав неприємний сюрприз. Незважаючи на напрям і місце народження, радянські бюрократи не бажали прописувати Шехтера в ту саму квартиру з якої він п'ять років тому виїхав на навчання. Битва з чиновниками тривала три місяці. Допоміг тільки візит до заступника голови Одеського міськвиконкому. «Нічого не розумію, – здивувався великий чин, – у вас є всі підстави прописатися». Усі папери справді були в повному порядку, але чиновники боялися брати на себе відповідальність. Справа була неабиякою – дати прописку єврейській родині.
Коли це питання було вирішено, Давид Ісаакович вирішив здійснити задуманий план. В одеську журналістику він повернувся в ролі робкора, мальовничо розповідаючи про нудні заводські будні. Нотатки робкора Шехтера любили, але до штату не брали. Голубовський, який став на той час одним із провідних співробітників «Вечірньої Одеси», допоміг йому розпочати друкуватися, звів з іншими журналістами, але про роботу на ставку не можна було й мріяти.
Промаявшись позаштатником кілька років, Давид вирішив сходити до ще одного єврея-газетника, який обіймав значущу посаду в обласній газеті «Прапор комунізму». Корифей журналістики, який колись сам дивом просочився в особливо важливу для влади сферу, остаточно поховав плани Шехтера стати професійним колумністом: «З такою національністю та прізвищем на роботу в газеті можеш не розраховувати. У будь-який одеській редакції навіть прибиральницю затверджує на роботу другий секретар обкому, який відповідає за ідеологію. Забудь!»
Довелося насправді забути та шукати віддушину в іншому місці. В Одесі тоді активно діяв кіноклуб, який вів кінокритик Борис Володимирський. Давид із задоволенням відвідував засідання. Одного разу, після перегляду фільму Фелліні, приятелі, які зібралися на хтозна-чий квартирі почули від одного з них дивне слово – «шабес». Воно було знайомим, неодноразово почутим у дитинстві, але що воно означає не знав ніхто. Давид пішов за поясненням до бабусі. Двойра Хаймівна з жахом подивилася на онука і вигукнула: «Шейгець! Ти не знаєш, що таке шабес?» З тієї самої пори Давид почав відчувати, що з ним дійсно щось не так: його друзі та сусіди, українці та росіяни, добре знали рідну культуру, а він, єврей, не знав про своє коріння рішуче нічого.
Єврейська молодь Одеси кінця 70-х захоплювалася йогою, езотерикою, італійським кінематографом, але про себе нічого сказати не могла. У євреїв була видатна історія та культура, але Давид, на свій сором, більше знав про італійців і французів, ніж про своїх предків. А між тим він довго жив у квартирі свого прадіда на Тираспольській, що знаходилася зовсім поряд з тим будинком, де прадід, Хаїм-Дувід Айзенштейн, який був членом «Товариства любителів мови іврит» в Одесі, зустрічався з класиками єврейської літератури Хаїмом Нахманом Бяліком та Ашером Гінцбергом.
І несподівано Шехтера захопило все єврейське. В Одесі нікого з подібними поглядами він не знав, але зненацька допоміг московський знайомий. Це був програміст, котрий став любавицьким хасидом під впливом свого колеги, московського єврея-активіста Урі Камишева. Цей знайомий, який приїхав відпочити на Чорне море, вперше надів на Давида тфілін. А пізніше зателефонував і сказав – «Я знайшов тобі в Одесі нашу людину. Звати його Шая Гіссер, живе він на Дерибасівській кут Пушкінської». Відомий у майбутньому рабин тоді був зовсім молодим хлопцем, але про юдаїзм знав значно більше, ніж його новоспечений соратник. Згодом довкола них почали з'являтися й інші люди.
У 1970-80-х роках в Одесі діяла синагога «Нахлас Еліезер», яка розташовувалась у старому будинку за Пересипським мостом. Ходили туди переважно дуже літні люди. Приєднатися до громади людині з іншої сторони було важко. Прийшовши одного разу у синагогу, Шехтер, який уже серйозно піднаторів на заняттях із Шайкою Гіссером, заявив з порога: «Я хочу вивчати Тору». Але голова одеської єврейської громади Аркадій Літван, випускник Московської ієшиви, відразу ж вказав ентузіасту на двері: «Ідіть звідсіля. Вас цьому мали навчати батьки».
Явний натяк Літвана на те, що за відвідувачами йде нагляд, Давид не розпізнав, тому все одно до синагоги розпочав навідуватися.
У міру занурення в єврейське життя Давид Шехтер почав замислюватися про репатріацію до Ізраїлю. Уся сім'я його у цьому рішенні підтримала. У 1981 році Давид та Хана Шехтери разом з батьками подали документи на виїзд.
Реакція була негайною. Шехтера викликали на килим і виключили з комсомолу з безглуздим формулюванням – «за зраду Батьківщині». Після цього спалахнув страшний скандал за місцем служби. Давидові довелося піти. Після неабиякого прочухану роботу втратив і батько, Ісаак Якович. Керівництво Одеського заводу радіально-свердлувальних верстатів начхати хотіло на те, що інженер Шехтер все життя віддавав підприємству всі свої сили та весь свій талант: головне, що вирішив виїхати з квітучої соціалістичної Батьківщини і виростив сина «антирадника»!
До отакого результату подій обидва Шехтера були готові. Ще до подання документів до ОВІР батько та син розпочали підшукувати собі нові місця роботи. Ісаак Якович знайшов його швидко і зовсім неподалік: на території «рідного» заводу радіально-свердлильних верстатів існувала автономна одиниця – «Експериментальне конструкторське бюро». З просвітленими головами була напруга, і начальник одного з відділів бюро, дізнавшись, який професіонал прийшов до нього влаштовуватися, не міг приховати своєї радості. «Беру! - усміхнувся він у всі тридцять два зуби. - Як ваше прізвище?» - «Шехтер». Тут обличчя його виповнилося вічної скорботи і керівник промовив: «Та-а-к, тут треба подумати». Ісааку Яковичу так і не передзвонили. Після звільнення і аж до свого від'їзду до Ізраїлю інженер-конструктор Ісаак Шехтер ніде так і не зміг влаштуватися. Синові пощастило більше. Використовуючи однаковий маневр, Давид зумів-таки влаштуватися інженером до невеликого підприємства в Одесі. Скандал з подачею документів в ОВІР пройшов повз нове керівництво.
Отримавши передбачувану відмову на виїзд, Шехтер ще більше втягнувся у єврейський рух. Влітку 1983 року Шайка Гіссер повіз його до Москви робити обрізання. На конспіративній квартирі, де робився «бріс», у ролі «сандака» був присутній «цадік мі-Москва» Гече Віленський. Незабаром Ханна та Давид Шехтери поставили хупу – як того вимагала єврейська традиція. Не відставав у своєму пошуку єврейської ідентичності і брат Яків, який поїхав жити до Вільнюса, однієї з неофіційних сіоністських столиць СРСР.
Після від'їзду в 1983 році до Ізраїлю Шайки Гіссера Давид вирішив вивчитися на шойхета - різника. Раніше цю роль в Одесі виконував Гіссер, і Ізя Коган, лідер релігійного життя євреїв Ленінграда, зголосився навчити Давида ремеслу прямо-таки на дачі.
Коли з навчанням «шхіті» було покінчено, Шехтеру надійшла ще одна пропозиція. В Одесу з Лос-Анджелеса під виглядом туриста приїхав раввін і, поговоривши з місцевими єврейськими активістами, буквально вимагав: «Ти маєш бути тут раввіном». На категоричну відмову Шехтера раввін відповів: «Подивися, що написано в Торі. Коли Моше Рабейну побачив, як єгиптянин б'є єврея, він спочатку подивився праворуч, потім ліворуч, а потім убив єгиптянина. Що ми з цього вчимо? Моше переконався, що нікого довкола немає, і тому він повинен діяти сам. В Одесі раввіна з освітою в єшиві немає і в найближчому майбутньому передбачається. Тому раввіном маєш стати ти».
І Давид почав виконувати обов'язки раввіна – став ставити хупи та відповідати людям на галахічні питання, озброївшись мініатюрним виданням «Шулхан аруха». Якщо питання було складним, Шехтер дзвонив до Москви, Ізе Когану до Ленінграда та іншим релігійним авторитетам. Здорово допомагали у відродженні єврейського життя в Одесі і іноземці, які привозили до міста книги, таліти, тфіліни. Навчившись робити з жерсті коробочки для мезуз, Шехтер встановив десятки мезуз, привезених з Ізраїлю та США, у квартирах одеських євреїв.
Незважаючи на підвищену увагу обласного КДБ до Давида Шехтера та його одеських товарищів, підпільна єврейська діяльність тривала: крім вивчення Тори були заняття івритом, який викладали Еда та Хана Непомнящі. У групі вивчення івриту було кілька десятків людей, проте після того, як восени 1984 року заарештували та ув’язнили на 3 роки чоловіків Еди та Хани, у «ульпані» залишилися найстійкіші. І серед них Шехтер із дружиною.
Не ув’язнили Давида Ісааковича лише з волі Всевишнього. І тому були чіткі докази. Після репатріації до Ізраїлю, Шая Гіссер, як і належить хасиду, поїхав до Нью-Йорка до Любавичського ребе. Напередодні особистої зустрічі з Ребе Шая зателефонував Давиду і сказав: «Попроси у Ребе благословення на найважливіше для себе в житті!» І Давид попросив браху на від'їзд в Ерец-Ісраель. Через кілька днів після свята Рош ха-Шана, Давид отримав виклик до переговорного пункту на кутку Дерибасівської та Рішельєвської. На дроті був Шайка, який буквально приголомшив Шехтера: «Ребе дав благословення, щоб тебе не ув’язнили».
Ув’язнити дійсно могли будь-якої миті. Над Шехтером та його товаришем, Меїром Непомнящим, хмари нависли ще у 1983-му році. Бажаючи будь-що-будь посадити бунтівників, одеська «контора» звинуватила їх у крадіжці релігійних книг із синагоги. Але книги, які взяли для занять Шехтер і Непомнящий, насправді синагозі «Нахлас Еліезер» не належали. Це були молитовники, томи Талмуда, раввінські дослідження на івриті, яку рідня померлих єврейських старих вже не в змозі прочитати. А викидати книжки, які старі люди так цінували, було шкода. Ось і зносили їх у синагогу, де вони лежали великою купою попросту на підлозі у жіночому відділенні на другому поверсі. Гебісти були впевнені, що співанка Непомнящего і Шехтера заспівала, але той самий Аркадій Літван, який колись випровадив Давида з синагоги, заявив, що книги синагогального друку не мали і тому не належали нікому. Справа розвалилася, як картковий будиночок, аж не встигнувши початися.
Гра в кішки-мишки із КДБ проходила щодня. Неодноразово Шехтеру доводилося уникати «топтунів», які ступали крок за кроком за одеськими активістами Алії. Кожен візит до всесвітньо відомої «відмовниці» Іді Нудель, яка жила на засланні в сусідніх Бендерах, скоріше нагадував пригоди диверсанта в таборі ворога. Коли у 1984 році Шехтер готувався зробити обрізання Імануелю, своєму новонародженому синові, Ізе Когану вдалося обдурити кордони комітетників, які чекали на нього і в аеропорту і на залізничному вокзалі. Ізя разом із моелем, якого звали Раші, прилетіли з Ленінграда до Кишинева, де найняли приватну машину. І приїхали до Одеси з іншої сторони, де їх не чекали. Зірвати брит-мілу гебістам не вдалося.
Найзухваліша акція одеських «відмовників» сталася у Пурим 1984 року. Давид Шехтер написав для Пурімшпіля сценарій, а в гості до Непомнящих, де відбувалося свято, із Бендер приїхала Іда Нудель. Свято вдалося на славу. Одеські євреї крутили тріскачки, свистіли, кричали: «Будь проклятий Аман!» Чекісти оточили будинок, але у квартиру не вривалися – серед гостей були посланці «Нативу» з Ізраїлю. Вони мали американські паспорти, і провінційні кадебешники не наважилися влаштувати міжнародний скандал.
Зате наступного дня до Давида Шехтера заявилися з обшуком. Привід був цілком надуманий: надійшов, мовляв, сигнал, що Шехтер тримає вдома холодну зброю. Звичайно, чекістів цікавили не кастети та стилети, а література на івриті. Додаючи до опису вилучених речей навіть збірки рецептів єврейської кухні, чекіст, який командував обшуком, взяв до рук ізраїльське видання Тори. «Що це?» – запитально подивився на Шехтера співробітник. – «Це П'ятикнижжя». Чекіст продовжував записувати: «А хто автор?» - «Кадош Баруху». – «Де було видано?» - «На горі Сінай». Коли Давидові ця вистава порядно набридла, він запитав особисто: «Тора – це по-вашому холодна зброя?» Той уважно подивився на активіста і сказав: «Гаряча». Чекісти особливо не приховували за чим прийшли.
Після ретельного обшуку Давида повезли машиною у квартиру батьків. Дорогою його раптом осяяло: у них насправді вдома була зброя – привезений дідом з фронту кинджал. Шехтер почав молитися, щоби чекісти нічого не знайшли. Зайшовши до кімнати, Давид збліднув: кинджал лежав на шафі, причому його рукоятка зрадливо стирчала та була виставлена на повселюдний огляд. На щастя, співробітник КДБ, той що стояв прямо біля шафи нічого не помітив. Протримавши Давида до вечора у в’язниці, чекісти змушені були його відпустити.
Але за кілька днів, суботнього ранку, співробітники Одеського обласного управління з'явилися до Шехтера знову. За цей час він встиг написати цілу гору скарг на «конторських», зокрема до Комітету у справах релігії. Мовляв, шукали холодну зброю, але чомусь забрали Тору та інші книги, та ще й зірвали з дверей мезузу, відібрали тфілін. Вже давно знайомий Шехтеру старший лейтенант Мацегора з порога почав погрожувати: «То ти скарги писав? Поїхали з нами у відділення – розбиратимемося». Їхати у суботу Шехтер відмовився, на що гебешник прогарчав: «Що означає «не поїду»? Ми співробітники міліції, і ти зобов'язаний з нами піти». «Яка ви міліція, якщо ви з КДБ?», – запротестував Шехтер, на що чекіст, регоча у весь голос, дістав із нагрудної кишені купу службових посвідчень. – «Вибирай, яке тобі більше подобається».
- Ти радянський громадянин і повинен виконувати закони, – наполягав Мацегора.
- У вас свої закони, а у нас, євреїв – свої. І у суботу, відповідно до них, їздити на машині заборонено.
- Ми потягнемо тебе силою! – пригрозив Мацегора.
- Прийдеться вам сильно попітніти, – відповів Давид, – Я важу 90 кілограмів і до того ж кричатиму у весь голос, що опричники із КДБ ув’язнюють ні в чому не винну людину. Завтра «Голос Ізраїля» повідомить про ці ваші зусилля усьому світу.
Міжнародного скандалу Мацегора не хотів, точніше не мав на нього дозволу. Тому зрештою погодився йти пішки. З Давидом, щоб уникнути провокацій, вирушила на допит його дружина. Йшли до дільниці півтори години, і оперативника, який мав допитувати активіста вже на роботі не застали.
Довелося йти по повістці в понеділок до того ж відділення. Там Давида Шехтера негайно «схопили» та доставили до районного суду. Під час засідання суддя заявив: є свідчення, що Шехтер кидався на понятих під час обшуку. Вирок – 15 діб за хуліганство. Через знайомих дружині та друзям Шехтера вдалося з'ясувати, що за Давидом отримано команду – після відбуття покарання не випускати, а відразу перевести у СІЗО.
Проте нова справа не рухалася. Через грубу роботу одеських чекістів, а також підвищену увагу на Заході до долі активіста, ув’язнити Шехтера ще раз не вдалося. Усіх єврейських активістів ув’язнювали за кримінальними статтями, а тут на Заході вже був готовий «кейс» про порушення свободи совісті – відібрали за надуманим приводом релігійне приладдя, намагалися змусити порушити суботу. Скандал, який міг вибухнути з цього приводу, не стоїть вичинки – ув’язнення Шехтера. І довелося лейтенанту Мацегорі з колегами, які отримали від московського начальства серйозний наганяй, відпустити Шехтера тихенько та любенько.
Не встигнувши Шехтер опинитися на волі, як став одним із підписантів телеграми, яка була відправлена 4 жовтня 1984 Маргарет Тетчер. Прем'єра Британії євреї просили сприяти у вирішенні питань, пов'язаних із репатріацією та возз'єднанням сімей радянських євреїв. Шехтера знову викликали на «розмову», але той не з'явився, пояснивши свою відсутність святкуванням Суккота. Навчені гірким досвідом одеські чекісти не сперечалися і самі розпочали виправдовуватися, щось верещати про свободу віросповідання в Радянському Союзі.
Після масових посадок сіоністів по всьому Радянському Союзу влітку-восени 1984 року в Одесі продовжували діяти не більше півтора десятка активістів. Але ситуація по троху покращувалася. Почалася перебудова, і в 1987 році Шехтери нарешті отримали дозвіл на виїзд до Ізраїлю.
В Ерець-Ісраель вони одразу відчули себе, як риби у воді. Добре допомогли одеські заняття івритом, а також спеціальна програма підтримки нових репатріантів, яких запрошували погостювати сім'ї корінних ізраїльтян – «сабрів».
Як у юні роки, Давид Шехтер вирішив спробувати себе у місцевій журналістиці. Знайомі його ідею сприйняли скептично, переконуючи, що російської ізраїльської преси не існує, все, що є – це просто переклад івритомовних ЗМІ. В результаті Шехтер прийняв рішення знову покластися на Ребе, якому написав листа. У ньому він запитував – російськомовна преса справа в Ізраїлі тимчасова, а він ще молодий. Тож чи варто пов'язувати себе з нею чи піти працювати інженером? Відповідь прийшла дивна: «Навіщо ти заздалегідь хвилюєшся?» Друг-раввін пояснив: «Це – благословення. Ребе вважає, що на твій вік російськомовної журналістики вистачить. Ні про що не турбуйся, а йди в пресу». Шехтер пішов і став одним із провідних російськомовних журналістів Ізраїлю, співпрацював із численними журналами та газетами, створював програми на радіо та телебаченні, першим серед журналістів цієї преси отримав персональну рубрику в івритомовних газетах Едіот Ахронот та Маарів. Як журналіст Шехтер 21 раз супроводжував ізраїльських прем'єрів під час їх закордонних держвізитів. А коли він відчув, що може впливати ще більше на процеси, що відбуваються в ізраїльському суспільстві, то пішов у політику. Був прес-секретарем першої репатріантської партії Ісраель ба-Алія, радником у пресі міністрів Натана Щаранського та Юлія Едельштейна. З травня 2010 року до серпня 2021 року обіймав посаду прес-секретаря Єврейського агентства Сохнут. На Батьківщині у Шехтерів народилася дочка Доріт, здобули освіту та відбулися як професіонали-кінематографісти сини Шимон та Імануель.
Зараз Давид Ісаакович обіймає посаду редактора відділу нон-фікшн російськомовного журналу «Артікль», щотижня коментує тижневу главу Тори в газеті «Вісті». Співпрацює з телеканалом «Ітон ТВ», Радіо РЕКА та «Кращим Радіо», пише для журналу «Лехаїм».
Окрім журналістики, Давид Шехтер відомий як письменник. У нього вийшли в Ізраїлі, Росії та Україні 7 книг. Нещодавно він закінчив нову книгу із серії «Солдати на переправі», присвяченій героїчній долі любавичських хасидів, які пронесли світло віри через роки радянських таборів та в'язниць. Шехтер ще й відомий громадський діяч. Він очолює асоціацію «Маалот», яка займається створенням в Ізраїлі Центру спадщини євреїв СРСР. Незважаючи на тяжкість «голуса», радянські євреї змогли знову стати на шлях, вказаний Б-гом і його священною Торою. І один із таких єврейських героїв – Давид Шехтер.
Бібліографія та джерела:
Интервью Давида Шехтера проекту «Еврейские герои» (22.05.2023).
Интервью с Давидом Шехтером. Абой и Идой Таратутой 13 апреля 2005 года в Иерусалиме.
J-doc:
Телеграмма Маргарет Тэтчер с поздравлениями в связи с днем рождения от евреев Ленинграда, Риги, Одессы и Москвы, 4.10.1984. ‒ Архив Петербургского Института иудаики, ф.2, оп.2, д.2 // Проект "J-Doc"; доступно 13 июля 2023 г.