Іцек Пшибільський
1906 – 2001
В один із літніх днів 1935 року невисокий чоловік із задуманим обличчям йшов по старому району міста Суми. Одягнений він був просто, по-робочому, але все ще носив широкий армійський ремінь, який залишився йому на важку пам'ять про службу у Війську Польському.
Чоловіка звали Іцеком Пшибільським, а йшов він із Сумського міського відділу ОДПУ, куди його в черговий раз запросили для «розбору польотів». Знову його розпікали за ігнорування оперативної роботи. «Пшибільський, – репетував куратор, – чи ти будеш приносити нам відомості, чи ти вирушиш туди, де Макар телят не пас». Цього разу йому жодних завдань не дали, лише пообіцяли, що з ним, таким-сяким, обов'язково розберуться.
Чекісти його, перебіжчика з Польщі, навіть не питали: чи хоче він бути сексотом. Підсунули папір на підпис та наказали спостерігати за своїми земляками. Однак стучати Пшибільський ніколи б не зміг.
Вийшовши зі страшної будівлі в центрі міста, Іцек прийшов додому і того ж вечора розповів дружині про те, що в органах йому зробили зауваження через відмову від співробітництва. Зранку наступного дня він зустрів на вулиці свого приятеля – Леона Індика. «Іцеку, чому ти ходиш такий похмурий? – спитав Індик, привітавшись з товаришем. Пшибільський не став приховувати правду: «Леон, я був в ОДПУ. Там мені дали “навантаження” – звеліли за тобою спостерігати і носити їм постійні звіти».
Пшибільський думав, що його зізнання шокує Індика, але той, озирнувшись по боках, прошепотів: «Іцек, я отримав в тому ж місці точно таке ж завдання, тільки слідкувати мені наказали як раз за тобою». Робітники уважно подивились один на одного, потисли міцно один одному другу руки, і, не зронивши більше ні слова, пішли кожен своєю дорогою. Так була розголошена державна таємниця Радянського Союзу: країна робітників та селян тримається на наскрізних доносах.
Іцек Пшибільський, польський емігрант, у Радянській Україні жив всього лише чотири роки, але за цей невеликий термін цілковито у своїй новій батьківщині розчарувався. Низька оплата праці, проблеми з житлом та перебої з промтоварами – все це були дрібниці. Радянський Союз, який він колись в молодості палко захищав, виявився цинічною тоталітарною диктатурою, де робітникам жилось ще гірше, ніж при режимі Пілсудського.
Пшибільський опинився в Сумах після довгих поневірянь. Народився він 25 березня 1906 року в містечку Белхатув, розташованому недалеко від Лодзі. У міжвоєнний період це місто називали польським Манчестером. Основою економіки Лодзі була текстильна промисловість, і всі Пшибільські споконвіку були зайняті цим промислом.
Батько Іцека, Хаїм Бер Пшибільський, і його мати, Хая Сара Шмулевич, були батьками дев'яти дітей: трьох доньок та шести синів. Найстаршим був Сухер, що вивчився на рабина, за ним були Рейзл, Сара, Рівка, Іцек, Товія, Давид, Хаскель та Кейцль, що помер немовлям. У 1915 році, під час Першої світової війни, матері Іцека не стало. Після її смерті вихованням малят зайнялась старша сестра Рейзл, а 9-літній Іцек змушений був піти працювати, щоб допомагати сім'ї.
Батько хворів на туберкульоз і не міг працювати в повну силу, тому, не знаючи ні дня відпочинку, обідраний та завжди голодний хлопчина носив людям дрова та воду, намагаючись принести додому хоч пару злотих. У 14-літньому віці, навчившись у батька особливостям фамільного ремесла, Іцек влаштувався на ткацьку фабрику.
Тяжко працюючи з самого дитинства, Іцек, що походив з ортодоксальної єврейської сім'ї, зрікся релігії. Натомість він з ентузіазмом сприйняв ідеї Маркса та Енгельса, які, на його думку, вели до звільнення всього трудового народу. З 1924 року юнак вже знаходився в лавах «Профспілки робітників та трудящих текстильної промисловості Польщі», послідовно голосуючи там за «червону фракцію». Водночас, як і всі його товариші, Іцек став членом лівої організації «Цукунфт» – молодіжного крила партії Бунд.
Молодий Пшибільський був типовим революціонером свого часу. Як член «Цукунфта» і профспілки ткачів, він співав у робітничому хорі та займався поширенням листівок і газет. Одного разу, коли під час одного з єврейських свят вся його сім'я пішла до ательє фотографуватись, Іцек влаштував справжнісінький демарш. В центр композиції фотограф помістив його брата-рабина Сухера, всі інші чоловіки поважно дивились у камеру, і лише гладко поголений Іцек по-бунтарськи позував, виставивши напоказ бундівський журнал «Валька» («Боротьба»).
В кінці 1920-х років Польща, як і інші країни Європи, переживала важку економічну кризу. І так традиційний для Польщі антисемітизм загострився до такої міри, що будь-яка іскра могла розпалити в країні полум'я масових погромів.
Особливо яскраво національні проблеми проявлялись в армії. Призваний спочатку 1927 року у другий батальйон 25-го піхотного полку Війська Польського, Іцек з першого ж дня переконався, що порядки в польських озброєних силах були ще гірше, ніж на гражданці.
В перший же день в частині, розташованій у місті Пйотркув-Трибунальський, новобранців вишикували на плацу. Прозвучала команда: «Всім жидам зробити крок вперед!». Вийшли не всі, але трохи пізніше, в солдатській лазні, на новеньких чекала друга перевірка. Тим, хто приховав своє походження на плацу, потім влаштували чорні дні, хоча й іншим євреям теж було не краще. Вони змушені були постійно виконувати найбрудніші роботи: чистити туалети і конюшні. Іноді, заради розваги, командир плював на підлогу, а солдат-єврей, під регіт «жолнежів», зобов'язаний був негайно прибрати за ним.
Ці знущання Іцек Пшибільський терпіти не збирався. Під час служби на заставі недалеко від містечка Олевськ на Житомирщині, солдат щодня думав про те, що зовсім поруч – кордон з царством найщасливіших робітників, де єврейське питання було вирішене, а антисемітизм карався по закону. Чутки, що доходили до нього про жахи, що відбувались у СРСР, Іцек вважав брехливою капіталістичною пропагандою.
В решті решт, 9 червня 1929 року, в неділю, коли всі солдати-католики строєм пішли на відправу у сусіднє місто, залишивши на охороні в основному євреїв, Іцек Пшибільський, в солдатській формі, зі всім своїм спорядженням і гвинтівкою, швидко побіг у прикордонний гай. Заглибившись на кілька сотень метрів вглиб сусідньої країни, дезертир натрапив на радянський патруль. Червоноармійцям 19-го прикордонного загону він повідомив, що добровільно перейшов з панської Польщі до СРСР.
Польського солдата швидко допитали прямо на місці та відправили під конвоєм в Олевськ. Там 11 червня 1929 року, на засіданні спеціальної радянсько-польської комісії, Іцек Пшибільський ще раз висловив бажання попросити політичний притулок у країні Рад. Радянська влада була не проти, особливо не протестували й поляки, лише вимагали повернути своє військове майно – гвинтівку.
Пройшовши перевірку ОДПУ та отримавши на руки тимчасові документи, Іцек, за порадою одного з місцевих євреїв, поїхав у Мінськ. Однак в білоруській столиці роботи для нього не знайшлось. Після звернення до уряду його, як професійного ткача, відправили на сумську фабрику «Червоний текстильник», куди він прибув в кінці вересня 1929 року.
У свій перший робочий день на фабриці політбіженець красувався в польській військовій формі. До Пшибільського відразу ж підійшли знайомитись земляки. Виявилось, що в Сумах проживала велика кількість польських емігрантів, частина з яких працювала на тому ж підприємстві. За їх словами, місцеві порядки, на противагу інформації, що поширювалась на Заході радянськими пропагандистами, були вельми специфічними. Трохи згодом Іцек зміг переконатись у цьому сам.
Скоро в його цеху оголосили про об'єднання трудящих в комуну. Після довгих суперечок комуна була проголошена, але всього за місяць стала живим втіленням відомої російської приказки – «двоє орали, а семеро руками махали». На щастя Іцека та його працелюбних колег, соціальний експеримент проіснував недовго: комуна була розформована як взірець шкідливого «лівого ухилу».
Зрештою, життя складалось не лише з пропаганди. На фабриці Іцек познайомився з єврейською дівчиною – Кларою Хаєю Векслер. Клара Хая працювала на тому ж підприємстві модельєром. Скоро вона вийшла за молодого емігранта заміж. Через рік у пари народилась дочка, яку назвали Розою – на честь старшої сестри Іцека, Рейзл, а ще через чотири роки, у 1935 році, ще одна дівчинка – Сала.
Відмовившись від співробітництва з ОДПУ як інформатор та розкрившись перед своїм земляком, Леоном Індиком, політемігрант Іцек Пшибільський і уявити не міг, що повне занурення у радянську дійсність було у нього ще попереду.
На початку 1936 року на сумській суконній фабриці відбулись великі зміни: як і у всій Радянській країні, там були введені стаханівські методи роботи. Думки робітників начальство не питало. Іцек Пшибільський, обраний колегами профспілковим групоргом, повинен був показувати іншим приклад, тому взявся працювати одночасно на трьох станках. Робота закипіла, але Іцек, як хороший фахівець, що звик до європейської раціональності, через кілька днів відмовився обслуговувати три станки. Взявши слово на робочих зборах, він заявив, що станки в цеху стоять неправильно, тому слідкувати за виробничим процесом неможливо. Колеги Пшибільського, що без особливого ентузіазму сприйняли підвищення трудових норм, схвально зашуміли.
Начальство було дуже незадоволене. Такий старанний робітник, на якого рівнялись інші, дозволив собі критикуати суспільно важливу кампанію! У відповідь на критику Пшибільського норму на трьох станках почала перевиконувати одна з робітниць, хоча про якість тканини і стан верстатів мова вже не йшла. Окрім керівництва, «належні висновки» зробив і секретний інформатор Учков, що приглядав за робітниками на фабриці за дорученням ОДПУ.
Але реальна біда надійшла після того, як Пшибільський встряг у конфлікт з іншим емігрантом з Лодзі – Абрамом Горном. Прибувши в Суми у 1934 році, Горн звик до радянських порядків ще менше, ніж Пшибільський. Товариші критикували його за те, що, на відміну від Іцека, він увесь час намагався хитрувати і вимагав для себе різноманітних пільг. Зрештою, йому все вдавалось, поки, в один зі своїх лікарняних днів, Горн не вирушив до кінотеатру, біля якого лице в лице зіштовхнувся з Пшибільським. Іцек, що виконував громадське навантаження страхделегата по медичних питаннях, змушений був доповісти про те, що сталось у фабком. В кінці місяця Горн не отримав грошей за пропущені через хворобу дні. Після цього земляк знайшов Пшибільського в цеху та багатообіцяюче заявив: «Я тебе так загроблю, що ти своїх дітей ніколи не побачиш». І свою обіцянку Горн дотримав...
21 березня 1937 року, як свідок, Абрам Горн опинився в кабінеті у помічника оперуповноваженого Сумського ДВ УНКВС Харківської області Піотровського. «Розкажіть про контрреволюційну діяльність Пшибільського, польського перебіжчика, що працює на суконній фабриці», – спитав свідка молодший лейтенант і став уважно записувати свідчення.
За словами Абрама Горна, коли в 1934 році він прибув до Сум і познайомився з Іцеком Пшибільським, той відразу почав розповідати йому про експлуатацію робітників у СРСР. Свідок стверджував, що Пшибільський порадив йому повертатись додому, в Польщу, або, хоча б, писати заяву на вступ до КП(б)У: тільки більшовики хоч якось могли виживати в країні Рад.
Крім того, Горн переконував, що приблизно у той же час Пшибільський розповідав йому жахливі історії про людей, що помирали на вулицях українських міст. Наприклад, що бригада швидкої допомоги відмовилась їхати до знесиленого чоловіка, лише посміявшись в телефонну трубку: «Так, а навіщо нам їхати, якщо він ще живий?».
Горн також розповів чекісту Піотровському, що Пшибільський регулярно відправляв своєму молодшому братові-бундівцю листи про важку ситуацію в СРСР. У них він неодноразово натякав, щоб брати та сестри, які залишились у Лодзі навіть не думали їхати до нього. Копії цих листів Пшибильський відправляв бундівцям, які їх друкували в своїй пресі. Їм же він відправляв копії листів сестри самого Горна, якоїсь Давидович – колись вона працювала у Свердловську і відчайдушно скаржилась на рівень життя робочого класу.
Чи були ці свідчення цілком брехливими сказати важко. За словами родичів, у Польщу Іцек дійсно писав, з попередженнями – за жодних обставин не їхати в Союз! Дуже скоро після допиту Горна за Іцеком Пшибільським прийшли. Заарештувавши ткача 13 серпня 1937 року прямо в цеху, оперуповноважений Сумського ДВ НКВС Федоров доставив Пшибільського в Сумську слідчу тюрму.
Перший допит, згідно з матеріалами справи Пшибільського, відбувся 2 вересня 1937 року. Під час нього арештований «зізнався» чекісту Піотровському в тому, що писав у Польщу листи наклепницького змісту і втік у Радянський Союз не з ідеологічних переконань, а всього лиш переховуючись від армійської дідівщини.
Через місяць, 29 вересня 1937 року, заарештованого політемігранта допитував вже другий співробітник Сумського ДВ НКВС, лейтенант Жуков котрому Пшибільський змушений був пояснювати, чому «розшифрував» себе як секретного інформатора органів Леонтію Індику.
Як відбувались допити в Сумському ДВ НКВС літом-восени 1937 року, Пшибільський пізніше неодноразово описував у своїх клопотаннях про перегляд кримінальної справи. Категорично відмовляючись обмовляти себе та інших своїх співвітчизників, польських біженців, Пшибільський прирік себе на знущання, що тривали кілька діб. Посадивши в кімнаті допитів на краю дерев'яного табурета, заарештованого постійно ображали. Вставати та рухатись заборонялось. Коли Іцек через довгі години зовсім знесилився та опустив голову, один зі слідчих, що постійно змінювали один одного вдарив його по обличчю та вимагав сидіти прямо, зарепетувавши: «Підніми голову! Ти тут не в гостях у тестя знаходишся!». Ніяких протоколів при цьому ніхто не вів. Лише до 2 вересня, через кілька тижнів знущань, заарештований підписався під протоколом, який жодного разу не читав.
Про порядки, що побутували у роки Великого терору в Сумському ДВ НКВС красномовно свідчила відкрита у червні 1939 року кримінальна справа стосовно тимчасового виконувача обов'язків начальника 8-го відділу Харківського УНКВС, лейтенанта держбезпеки Кудринського. Очоливши в 1937 році Сумського ДВ НКВС Кудринський, разом зі своїми співробітниками Федоровим, Фадеєвим та Жуковим, добивались від ні в чому не винних людей «щиросердних зізнань» виключно знущаннями та погрозами. Улюбленими тортурами цієї команди було тримати нещасного довгі години у одному положенні – і арештанту не залишалось нічого іншого, як зізнаватись в тому, чого він ніколи не скоював. Якщо це не допомагало, то енкаведешники били арештованих лінійкою, табуреткою і навіть спеціально приготованою для цієї мети колодою.
Попри «ефективність» цих методів слідства у звинуваченні, складеному 1 жовтня 1937 року слідчим Жуковим, Пшибільському «пришити» статтю 54-6 КК УРСР («шпіонаж») не вийшло. Опираючись на самонаклеп заарештованого політвтікача, свідчення Абрама Горна, що перебував у тюрмі (заарештований в той же день, що й Іцек Пшибільський), а також агентурні дані, слідчий звинуватив Іцека «всього лише» в антирадянській діяльності. Окремо у висновку відзначений факт його «саморозкриття» перед іншим інформатором та небажання працювати на НКВС.
Справу Іцека Пшибільського розглядали не в суді, а на засіданні міжвідомчого позасудового органу – так званої «двійки», в особі наркома внутрішніх справ Єжова і прокурора СРСР Вишинського. 21 жовтня 1937 року «двійка» винесла Пшибільському вирок – 10 років виправно-трудових таборів. Етапом він негайно був направлений в Ухто-Іжемський виправно-трудовий табір НКВС СРСР, що знаходився в Комі АРСР.
Дружину засудженого, Клару Хаю Пшибільську, яка за час слідства встигла народити ще одну дочку, Суру, в січні 1938 року чекісти викинули з квартири. З боку енкаведистів та керівництва суконної фабрики це подавалось ні багато ні мало, як акт доброї волі: дякуй, мовляв, що з тобою не сталось чогось гіршого. Молодій жінці з малолітніми дітьми довелось жити в вологому та холодному підвалі, а на її скарги про незаконне засудження чоловіка ніхто реагувати у не думав.
Справу про реабілітацію засудженого емігранта, здавалось, почала потрохи рушати з мертвої точки лише після арешту головного сумського чекіста Кудринського. Кудринського визнали психічно нездоровим, виявивши численні порушення, скоєні ним та його підлеглими, а у справі Пшибільського призначили додаткову перевірку.
Та попри виключно позитивні відгуки про засудженого з боку колег, сусідів та знайомих, що жодного разу не чули від нього нічого антирадянського, слідчастина УНКДБ по Сумській області прийняла насправді єзуїтське рішення. В зв'язку з тим, що головні свідки у справі, співробітник суконної фабрики Абрам Горн та токар заводу імені Фрунзе Леон Індик, були вже кілька років як розстріляні та їх свідчення не можна було перевірити, чекісти в перегляді рішення у кримінальній справі відмовили.
Щоб підкріпити свою позицію, слідчастина УНКДБ у своєму висновку від 3 травня 1941 року згадувала, що Іцек Пшибільський в місцях позбавлення волі розроблявся оперативно-чекістським відділом НКВС як «підозрілий по шпіонажу».
Про яке шпигування в цьому північному таборі йшла мова, невідомо. Під час ув'язнення Іцеку Пшибільському довелось виконувати каторжну роботу на лісозаготівлях. В суворому кліматі, коли взимку температура доходила до мінус 50 градусів, зекам захистись від холоду було нічим, тому, послухавши пораду старшого товариша, засудженого медика, Іцек привчив себе наносити на лице машинне мастило чи солідол. За вказівкою цього ж сидільця, щоб уникнути цинги, від якої страждали каторжани, Пшибільський використовував зібрану в знайдені на смітнику жерстянки соснову живицю.
В таборі ув'язнених постійно переслідував голод. В дні зовсім вже відчайдушного голоду Пшибільському довелось застосувати крайній захід: він розрізав свій військовий польський шкіряний ремінь і зварив разом з грибами, які назбирав у лісі. Іншим разом зеки, йдучи в ліс на рубку дерев, примудрились вкрасти запряженого в сани колгоспного коня. Недалеко від ділянки тварину вбили і закопали в снігу. Ув'язнені кілька місяців харчувались кониною, поки від туші не залишились одні обгризені кості. За таку крадіжку Іцеку з товаришами цілком могла загрожувати вища міра покарання, але смерть від виснаження лякала їх набагато більше.
Окрім авітамінозу, засуджені дуже часто страждали від нестачі в організмі натрію. Навчений бувалими зеками, Пшибільський, що працював іноді на очищенні залізничних цистерн, зішкрібав зі стінок багатий на натрій наліт. Подрібнений камінь перетворювався на сіль, яку Іцек вимінював на зайву пайку хліба.
Однак не лише голод та холод турбували в'язня. Часом Іцеку доводилось давати здачі затятим антисемітам, яких не бракувало серед ув'язнених. Один з них, кремезний здоровило, буквально не давав Пшибільському проходу. Розказавши про це своєму другові-лікарю, Іцек отримав від нього мудру пораду: «Коли він знову почне до тебе чіплятись, сконцентруйся і вдар йому між бровами над переніссям».
Коли в черговий раз здоровило почав ображати Іцека і розпускати руки, колишній політвтікач застосував пораду: примірився і зі всієї сили тріснув агресора кулаком. Від удару у вказане лікарем місце у противника з носа полила кров, яку ніхто не міг зупинитиь. Антисеміта забрали до лазарету, і більше він до Іцека не ліз.
13 серпня 1947 року, відсидівши 10-літній термін в Ухтижемлагу, Іцек Пшибільський вийшов на волю. За порадою інших зеків-євреїв він поїхав у місто зі значним єврейським населенням – Чернівці. В Чернівцях він почав працювати на фабриці «Текстильник». Скоро репресований дізнався від родичів і колишніх сусідів страшні новини: його дружина, Клара Хая Пшибільська, що відстоювала до останнього за звільнення свого чоловіка, його молодша дочка, Сура, та середня, Сала, загинули під час війни. Старшу дочку, Розу, врятували та віддали у дитячий будинок – але ніхто не знав, у який. Перевернувши увесь Радянський Союз, Іцек все ж знайшов Розу! Вона була вже дорослою дівчиною, і батько ледве зміг її впізнати.
Після війни люди мріяли про одне – про мирне життя. Іцек Пшибільський знову завів сім'ю, одружившись з уродженкоюі Бессарабії – Любою Гойхберг. У 1949 і 1950 роках у молодої сім'ї народилось двоє синів: Цалік і Александр.
Так же напружено, як старшу дочку, Іцек шукав свою сім'ю, що залишилось у Польщі. З'ясувалось, що троє його братів жили в Буенос-Айресі, а інші члени сім'ї, що не виїхали з Лодзі, були вбиті в нацистських концтаборах. Щоб прожити останні дні поруч з рідними та виїхати з тоталітарної країни якомога далі, Пшибільський наважився на переїзд в Аргентину. Можливість добратись туди з'явилась завдяки Польщі, котра, за домовленістю з СРСР, приймала репатріантів з-поміж своїх колишніх громадян. А вже з Польщі, на відміну від Радянського Союзу, євреїв випускали на всі чотири сторони. Але спочатку треба було опинитись в Польщі.
Подавши документи на репатріацію, Пшибільський вирішив до від'їзду добитись від уряду реабілітації. На основі цього радянська влада повинна була визнати, що він безпідставно сидів у таборі. З 1939 року колишній польський перебіжчик неодноразово подавав скарги, категорично заперечував всі звинувачення і вимагав справедливості.
І йому-таки вдалось перемогти систему! Справу стосовно Іцека Пшибильського було переглянуто Військовим трибуналом Київського військового округу 19 березня 1957 року. Постанова Особливої наради при НКВС СРСР від 21 жовтня 1937 року було скасовано, а справу відносно Пшибільського припинено за відсутністю складу злочину.
Довідку про реабілітацію Іцек беріг як золото: він хотів показати вільному світу, що був ув'язнений більшовиками в табір без жодної причини. Виїжджаючи з СРСР, Іцек хвилювався, що прикордонники відберуть у нього довідку, тому документ був акуратно зашитий у дитячу подушку.
У 1958 році, після довгих бюрократичних процедур, Пшибільські виїхали в Лодзь. В Аргентину емігрувати спочатку не вийшло: президент Артуро Фрондісі кілька років не приймав нікого з соціалістичних країн. У квітні 1960 року Пшибільські вирушили в Бразилію. Лише після отримання там резидентства, 2 листопада 1960 року, вони змогли потрапити в кінцеву точку свого маршруту – порт Буенос-Айрес. Там Іцека чекали його брати Товія, Давид і Хаскель з сім'ями. Члени сім'ї, що залишились живими, що не бачились понад тридцять років, вперше змогли обійнятись.
В Аргентині Іцек Пшибільський показував свій документ про реабілітацію місцевим комуністам. Але вони жили в розкошах у Буенос-Айресі, і ніяк не могли повірити у звірства «радянського раю», який із своїх затишних кабінетів завзято захищали.
Теж повіривши колись в комуністичну утопію, але швидко в ній розчарувався, Іцек Пшибільський витримав зіткнення з системою. Він відмовився брати участь в тому, щоб прирікати людей на тюрму і смерть. Пройшовши з високо піднятою головою всі випробування, втративши рідних та близьких, він зміг знову створити єврейську сім'ю та виховати дітей у вільній країні.
В Аргентині він працював на текстильній фабриці, що належала його братам.
Він помер у досить похилому віці в Буенос-Айресі 28 червня 2001 року. Але насправді герой ніколи не помре, він живе в народі вічно.
06.01.2025
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
Бібліографія і джерела:
Przybylski, Calik. "Autobiografia." Неопубликованная рукопись, Буэнос-Айрес, март 2020.
Пшебільський Іцек Хаімович, ДА Сумської області, Фонд: Р-7641, Опис: 1, Справа: 579
Воспоминания доктора Цалика (Карлоса) Пшибильского (записаны в октябре 2022 года).
Сора Сала Пшибильская, Клара Хая Пшибильская // Яд Вашем. Мемориальный комплекс истории Холокоста.