Йосиф Мікуніс
1887 – 1938
В грудні 1961 року зала засідань в Тель-Авіві, де відбувались збори Комуністичної партії Ізраїля, стала ареною драматичних подій. Шмуель Мікуніс, Генеральний секретар ЦК КПІ, людина, чиє ім'я було добре відоме в коридорах Кремля, піднявся на трибуну. Його слова прозвучали як грім серед ясного неба: «Двоє моїх братів були убиті в Радянському Союзі у часи Сталіна». Ця промова, наповнена болем та рішучістю, миттєво сколихнула залу. Шум наростав, подібно до хвилі, захльостуючи збори. Багато членів партії, все ще відданих ідеалам сталінізму, не могли і не хотіли прийняти цю гірку правду. Для них критика Сталіна була на рівні зради.
Для самого Мікуніса цей виступ був не просто його сповіддю, але й логічним продовженням курсу, заданого XXII з'їздом КПРС. Під час цього з'їзду Хрущов з соратниками цілковито відхрестились від сталінізму. Мікуніс, що намагався пояснити нещодавні зміни у радянській політиці, заявив, що і сам нічого не знав про злочини епохи культу особи та смерті своїх братів.
Одного з загублених сталінським режимом братів Шмуеля Мікуніса звали Йосиф (Йось-Даніель). Йосиф Мікуніс народився 7 серпня 1887 року в містечку Полонне в Україні. Окрім Йосифа і Шмуеля, в сім'ї був ще один брат – Арон, і доньки [Геня і Бузя.(та ін, в сім'ї було 9 дітей) ?)] Їх батько, Ізраїль Мікуніс, був хасидом з Трійська. Він намагався прищепити дітям суто релігійний погляд на світ. Однак жити по-старому молодь не збиралась, абсолютно відійшовши від звичного способу життя.
Отримавши традиційну єврейську освіту, Йосиф Мікуніс почав свою трудову діяльність ще при царській владі, працюючи вчителем в народній школі. У 1913 році він одружився з місцевою дівчиною, Тубою Овшиївною (Таубою Євсеївною) Гельфер. Через три роки у них народилась дочка Рахиль (Ріна).
Серйозні зміни в життя Мікунісів внесла Перша світова війна та події, що відбулись потім. В Полонному, як і всюди в Україні в ті роки, єврейське населення опинилось між молотом та ковадлом. У 1918 році, прямо на очах у сім'ї, мало не вбили батька Йосифа. Хвацький козак, що патрулював містечко, побачив перед собою старенького хасида і блискавично вихопив з піхов шашку. Завдяки щасливому випадку - Ізраїль Мікуніс стояв під навісом, тому занесена над ним шашка, чиркнувши по дереву, хоч і попала по старому, змогла залишити лише неглибоку рану.
Сім'ю у післяреволюційні роки прогодувати було важко, тому Йосиф Мікуніс змінив професію і став бухгалтером. Спочатку він працював у різноманітних артілях кустарів в Полонному, а у 1925 році влаштувався на фаянсовий завод, де працював наступні десять років. В тому ж році у Йосифа та Туби Мікунісів народився син – Самсон (Семен).
На всіх місцях роботи Йосиф Ізраїльович характеризувався як чесний, скромний та відповідальний співробітник, що отримував лише похвали від керівництва. В 1935 році Мікуніса навіть підвищили і перевели у Вінницю, де він обійняв посаду начальника фінансового відділу Обласного управління легкої промисловості.
Життя Йосифа Ізраїльовича трагічно змінилась в ніч 1 на 2 травня 1938 року, коли за ним прийшли співробітники НКВС. Цю дату його сім'я досі вважає днем трауру. Ймовірно, підставою для арешту Йосифа Мікуніса стала довідка, написана Нафтулом Фуксом, оперуповноваженим 4-го відділу УДБ УНКВС по Вінницькій області. Чекіст обгрунтовував необхідність взяти Мікуніса під варту тим, що той буцім-то був членом підпільного сіоністського комітету в Кам'янці-Подільському.
Ще одна довідка, складена безпосередніми керівниками Фукса, начальником 4-го відділу старшим лейтенантом Надеждіним та начальником Вінницького УНКВС Кораблевим, мала більш детальні звинувачення. Згідно з документом, Йосиф Мікуніс ніби-то був активним учасником антирадянської сіоністської організації правого напряму під назвою «Гехолуц». Стверджувалось, що в 1932 році, за завданням ЦК цієї організації, він почав роботу з відновлення діяльності підпільної сіоністської мережі та об'єднанню старих сіоністських кадрів.
До сіоністського руху Йосиф Мікуніс дійсно належав, але було це ще по молодості. На єдиному допиті, що відбувся 10 травня 1938 року, Мікуніс зізнався в тому, що входив до партії «Алгемейн-Сіон» («Загальні сіоністи») – але було це в 1910-1917 роках. За його словами, він брав активну участь в зборі засобів на будівництво Палестини, який довелось перервати після Жовтневої революції. З приходом в Полонне поляків ця діяльність відновилась. Гроші Мікуніс та інші полонські сіоністи заробляли шляхом організації платних вечорів, лотерей, «продажі шекеля» – так називався символічний внесок на сіоністський рух. В 1921 році молодшому брату Шмуелю, також настроєному пов'язати своє життя з Ерец-Ісраель, вдалось виїхати в Підмандатну Палестину. Але сімейний Йосиф Ізраїльович зробити цього не зміг.
Сіоністи продовжували грати помітну роль в Полонному ще кілька років, поки в 1924 році, разом з іншими, Йосиф Мікуніс не був затриманий ОДПУ. Їх, правда, скоро відпустили, але змусили підписати декларацію про відмову від сіонізму.
Після цих подій Йосиф Ізраїльович насправді абсолютно відійшов від політичної діяльності. Однак його архівно-слідча справа малює іншу картину. За даними слідства, Мікуніс підтримував тісні зв'язки з колишніми соратниками по руху. В ході зустрічей з Лейбом Гехманом, Зейдлом Балком і Йосифом Фалісом він, як стверджується, критично відзивався про політику радянської влади. В 1927-1928 роках, згідно з документами слідства, Мікуніс і його соратники розвернули масштабну роботу, скеровану на протидію планам радянського уряду з працевлаштування євреїв в СРСР. Ключовим аспектом цієї кампанії стала агітація проти переселення євреїв у Біробіджан. В своїх виступах вони ніби-то характеризували біробіджанський проєкт як авантюру, що могла привести до загибелі єврейського населення. За їх словами, євреїв відправляли на Далекий Схід, щоб використовувати як живий щит від японської експансії. Для протидії цій політиці влади сіоністи не обмежувались однією лише агітацією серед потенційних переселенців. Вони також робили спроби створення філіалу своєї організації безпосередньо у Біробіджані, прагнучи розширити свій вплив і на новому місці.
Якщо вірити матеріалам слідства, в 1932 році на квартирі у Йосифа Мікуніса відбулись збори сіоністів. Ініціаторами зустрічі ніби-то виступили сам Мікуніс та його товариш – Йосиф Фаліс. Окрім них, в нараді брали участь Лейб Гехман, Зейдл Балк та Арон Мікуніс, рідний брат Йосифа. Керував зборами Лейзер Мальований, котрого слідство позначило як інструктора підпільного ЦК сіоністів. Згідно зі «свідченнями» Мікуніса, він і Йосиф Фаліс виступили на зборах з пропозицією активізувати сіоністську діяльність, використовуючи ситуацію з продовольством, що склалась у країні. Як стверджується в матеріалах слідства, на зборах був сформований підпільний комітет, що поставив своєю метою вести антирадянську агітацію серед єврейського населення. В протоколі допиту вказувалось, що практична діяльність комітету була у проведенні агітації середи «декласованих елементів» та працівників артілей «Харчопром» та «Шкірпром».
Йосиф Фаліс цю історію підтвердив, повідомивши слідству, що в 1933 році Йосиф Мікуніс дійсно очолював сіоністський комітет в Полонному. Фаліс також стверджував, що після від'їзду Йосифа Мікуніса у Вінницю в 1935 році керівництво сіоністської організації в Полонному перейшло до його брата Арона.
Переїхавши до Вінниці по роботі, Йосиф Мікуніс, як стверджувалось, знову встановив зв'язки з учасниками підпілля. Зокрема, згадувались його контакти з Ель-Гершем Чемеринським з правого «Гехолуцу». Згідно зі свідченнями, в цей період підпільники почали розглядати можливість тактичного союзу з іншими антирадянськими групами і навіть обговорювати терористичні акти проти більшовистського керівництва. Можливим керівником сіоністського підпілля у Вінниці та околицях називався активний сіоніст Шльома Яблочник.
В архівно-слідчій справі фігурував також ще один вінничанин, Ушер Штаркман, уродженець містечка Мурафа Шаргородського району. Єврей по національності, безпартійний, він працював бухгалтером в кінотеатрі «КІМ». Штаркмана звинуватили в активній участі у антирадянській сіоністській організації з 1924 року і керівництві підпільним сіоністським осередком. Також у провину йому ставили листувння з батьком, що жив у Аргентині, і плануванні виїзду до Палестини.
Ще однією фігуранткою у справі була медсестра Єва Фарбер. Її звинувачували у активній участі в «Організації сіоністської молоді» (ОСМ) з 1923 року. За версією слідства, в 1924-1926 роках вона очолювала дитячу сіоністську організацію «Гашомер Гацаїр» у Вінниці і була членом міського комітету ОСМ.
Четвертим фігурантом «розкритої» на слідстві організації був Мордко Елінзон. Як і Штаркман, Елінзон був уродженцем містечка Мурафа Шаргородського району. Жив він у Вінниці на вулиці Шолом-Алейхема та працював на взуттєвій фабриці. Згідно з матеріалами слідчої справи, провиною Елінзона була активна участь в антирадянській сіоністській організації ОСМ з 1924 року. Слідство стверджувало, що протягом 1930-1938 років його квартира служила місцем проведення зборів підпільного сіоністського осередку.
Не пройшло і місяця з моменту арешту Мікуніса, як тюремна адміністрація припинила приймати адресовані йому передачі. Численні спроби дружини з'ясувати долю Йосифа Ізраїльовича, звернення у різноманітні інстанції у Вінниці та Москві довго не приносили результатів. В решті решт Тубі Овшиївні повідомили, що Мікуніс був засуджений «трійкою» на 10 років таборів без права переписки.
Через кілька років після зникнення Йосифа Мікуніса почалась німецько-радянська війна.[офіційна назва історичної події?] Дружина Йосифа Ізраїльовича, Туба Овшиївна, влітку 1941 року змогла з дітьми вибратись з Вінниці і доїхати до Узбекистану. Звідти син репресованого, Семен Йосифович, пішов на фронт добровольцем. Був поранений у кривавих боях і став кавалером багатьох бойових нагород.
Лише в липні 1956 року, під час хрущовської відлиги, почався перегляд справ репресованих у Вінниці людей. За справу Йосифа Мікуніса взявся капітан Притков, старший слідчий КДБ по Вінницькій области. Завдяки розслідуванню родичі Мікуніса дізнались, що він був розстріляний 25 травня 1938 року за рішенням «трійки» НКВС. Притков встановив, що зізнання фігуранта були видумані його мучителями. Виявились і інші факти. Наприклад, справа Єви Фарбер і Мордка Елінзона, яких звинувачували разом з Мікунісом, закрили ще у 1939 році. Допитана повторно Фарбер розповіла про страшні реалії слідчого процесу. За її словами, слідчі Вінницького УНКВС застосовували до підслідних жорстокі методи допиту. З сусідніх кабінетів часто доносились крики та звуки ударів. Серед ув'язнених циркулювали чутки про ще більш жорстокі тортури – про них боялись говорити відкрито. В таких обставинах багато заарештованих, не витримавши фізичного та психологічного тиску, підписували зізнання в злочинах, яких не скоювали. Уряду нічого не залишалось, як реабілітувати й двох інших фігурантів тієї справи: Йосифа Мікуніса та Ушера Штаркмана.
Після війни син репресованого, Семен Мікуніс, закінчив Московський інженерно-хімічний інститут і став відомим спеціалістом з вібрації турбін. Дочка, Рахиль Мікуніс – визначний вчений-кардіолог, – довго викладала в Вінницькому медінституті, а пізніше працювала лікарем в Ізраїлі.
Доля часом завдає удари, що змінюють хід життя людини назавжди. Для Шмуеля Мікуніса таким поворотним моментом стало повідомлення про смерть братів. Окрім Йосифа, не повернувся з ГУЛАГу й інший його брат – Арон – якому в 1938 році чекісти приписали роль заступника керівника в сіоністському осередку в Полонному. Ця трагедія глибоко вразила душу лідера ізраїльських комуністів, заставивши переосмислити свої переконання та життєвий шлях.
У 1965 році Шмуель Мікуніс повернувся до лівого сіонізму. Це вибір перетворив його в очах радянської партійної еліти з соратника у ворога, йому навісили ярлик члена так званого «націоналістичного угрупування Мікуніса – Сне».
Однак Шмуель, що колись обіймав посаду секретаря ЦК Комуністичної партії Ізраїля, не відступив від свого рішення. Він зробив вибір на користь пам'яті своїх братів, Йосифа і Арона, і на користь землі своїх предків – Ерец-Ісраель.
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
30.01.2025
Бібліографія та джерела:
Архивно-следственное дело по обвинению Микуниса Иосифа Израилевича, Штаркамана Ушера Фишелевича, Фарбер Евы Гдальевны по ст. 54-10, ч.1, и 54-11 УК УССР ‒ ГАВиО, Винница, ф.Р-6023, оп.4, д.04624, т.1-4.
Архивно-следственное дело НКВД СССР по обвинению Яблочника Ш.Э., Ваксмана Ю., Куцмана И.Б. и пр. (всего 31 чел.) по ст. 54-10, ч.1, и 54-11. Т.4, 1939–1956, 1939–1956. ‒ ГАВиО, Винница, ф.Р-6023, оп.4, д.4560, т.1-4.
Микунис, Шмуэль. Прозрение // Время и мы: Альманах литературы и общественных проблем / Предиcл. О. Финько. – Нью-Йорк; М.: Искусство. 1979-1980. – 298-332.
Воспоминания Натальи Семеновны Микунис, внучки Иосифа Микуниса (20.07.2024)