Хаїм Марінов
1904 – 2001
Вдень 7 лютого 1926 року в українському місті Конотопі проводилась операція з пошуку небезпечного політичного злочинця. Співробітники ДПУ, що відповідали за операцію, полювали за якимось Еліезером, що приїхав до Конотопу з Ленінграда.
Дуже скоро підпільник, що діяв як емісар Єдиної всеросійської організації сіоністської молоді (ЄВОСМ), був затриманий у провулку Черв'якова, будинок 27, у квартирі місцевої єврейки Ніни Карліної. Депеушники взяли Еліезера прямо під час роботи над Циркуляром № 3, що призначався для поширення серед міських комітетів сіоністської організації. Радянські чекісти тоді, звичайно, не могли й уявити, що студент Хаїм Марінов, котрий переховувався під прізвиськом Еліезер, через багато років посяде посаду заступника мера Єрусалиму і навіть якийсь час виконуватиме обов'язки голови Святого міста.
Хаїм Марінов походив з міщан білоруського містечка Борисів, що знаходився майже за сто кілометрів від Мінська. Його батько, Євель Гіршович, до революційних подій 1917 року служив прикажчиком на смолокурному заводі, а після встановлення радянської влади працював на борисівському залізничному вокзалі, де відповідав за вантаження палива. За іншою версією, Марінов-старший до більшовистського перевороту успішно вів торгівлю деревиною та займався виробництвом скипидару. На початку 1920-х років Євель Гершович на три чверті втратив працездатність і змушений був покинути роботу. Берегинею дому в цій типовій для тих місць єврейській сім'ї була мати – Хая Шимонівна, дівоче прізвище якої було Ароніна. Під її опікою підростали шестеро дітей: чотири сини – Хаїм, Рафаїл, Ісаак та Гершон і дві дочки – Злата та Голда.
В юні роки освіта Хаїма складалось з традиційного релігійного та світського напрямків. Основи юдаїзму він осягав у хедері, де досвідчені меламеди знайомили його зі священними текстами, а додаткові заняття з приватними вчителями поглиблювали ці знання. Паралельно юнак відвідував російську гімназію, де здобував класичну освіту.
Особливу увагу в сім'ї Марінових приділяли вивченню івриту. Євель Гіршович, усвідомлюючи важливість знання давньої мови, спеціально запросив з губернського центру досвідченого викладача. Цікавою особливістю стало те, що до уроків допускались і дівчатка – Злата і Голда, що траплялось рідко у єврейських сім'ях того часу.
В переломному 1917 році, коли Російська імперія здригнулась від революційних потрясінь, в житті юного Хаїма відбулась подія, що визначила його подальшу долю. Тринадцятилітнім підлітком він вступив до лав сіоністського молодіжного руху, чиї ідеї про відродження єврейського національного вогнища глибоко зачепили його душу.
В дні після Лютневої революції, коли вулиці російських міст заполонили збуджені натовпи демонстрантів, серед великої кількості прапорів, що майоріли над ними можна було побачити і біло-блакитні прапори. В цих маніфестаціях, охоплений юнацьким ентузіазмом і вірою в світле майбутнє єврейського народу, брав участі і Хаїм Марінов, що робив свої перші кроки на шляху громадського активіста.
Перший арешт в житті молодого сіоніста припав на один з найсвященніших днів єврейського календаря – в переддень Йом Кіпура 1922 року. В той день співробітники ДПУ затримали не тільки Хаїма, але й його брата Рафаїла, відомого серед товаришів як Фоля, котрий також присвятив себе національному руху.
Хаїму Марінову висунули серйозне звинувачення – в активному керівництві організацією «Гехолуц». До того моменту він дійсно входив до складу борисівського комітету цієї сіоністської організації, одним з творців якої був легендарний Йосиф Трумпельдор.
Під тиском слідчих молодий активіст був змушений дати письмове зобов'язання припинити діяльність у нелегальних сіоністських організаціях. Однак відданість ідеї виявилась сильніша за страх перед репресіями. Всупереч даній під тиском обіцянці, Марінов свою роботу в «Гехолуці» продовжив.
В період першого зіткнення з ДПУ Хаїм був студентом Борисівського педагогічного технікуму. Попри політичні переслідування, він успішно закінчив три курси навчання, і восени 1923 року вирушив у Ленінград. В колишній столиці імперії він продовжив учитись, вступив до Державного інституту фізичної освіти.
В ході слідства після другого арешту в Конотопі, в 1926 році, Марінов розкрив подробиці своєї участі в сіоністському русі. Згідно з його свідченнями, восени 1925 року, навчаючись у Ленінграді, він вступив до лав ЄВОСМ, після чого за рішенням її Центрального комітету був направлений для роботи в Чернігівську область.
ЄВОСМ, згідно з програмними документами, підписаними у березні 1924 року, позиціювала себе як незалежний «аполітичний» молодіжний рух у складі світової Сіоністської організації. ЄВОСМ підкреслювала свою автономність від всіх партій, що повинно було забезпечити свободу критичного мислення її членів.
Наслідуючи приклад таких організацій, як Геховер та Гістадрут, ЄВОСМ зосередила свої зусилля на культурно-просвітницькій роботі. В центрі уваги було вивчення івриту, єврейської культури, історії та теоретичних основ сіонізму. Інші важливі напрямки діяльності – практична підготовка до праці в Палестині і фізичне виховання – були делеговані спеціалізованим організаціям: «національному» Гехолуцу і спортивним клубам Маккабі.
У свідченнях Марінова літо-осінь 1925 року постають як період його активних переміщень по країні. З липня до вересня він перебував у рідному Борисові, звідки вирушив у Сновськ, де у справах організації пробув кілька тижнів. Саме там він отримав підпільне прізвисько Еліезер, що стала його новим іменем у сіоністському русі. Примітно, що під тиском, який вчиняли на нього під час слідства Марінов дотримався конспіративних принципів, відмовившись назвати адреси своїх явкових квартир в Сновську.
Маршрут його подальших пересувань нагадував маятник: зі Сновська він вирушив у Ленінград, де провів місяць, потім в кінці вересня знов повернувся в Україну. Після двох-трьох тижнів перебування в Сновську, в листопаді 1925 року, він добрався до містечка Городня. В Городні він теж провів близько двох тижнів, займаючись організаційними питаннями та інспекцією місцевих осередків, а звідти знов повернувся у Сновськ.
Низка подорожей по Чернігівщині завершилась 30 січня 1926 року, коли Марінов облаштувався в Конотопі. Саме тут, через понад тиждень активної роботи, його спіткав арешт.
Обставини арешту Марінова можна дізнатись через свідчення Ніни Карліної, дочки місцевого торгівця Натана Карліна. За її словами, у полудень 7 лютого 1926 року в двері їх дому постукав незнайомець, що назвався її двоюрідним братом з Ленінграда – Маріновим. Не спитавши у гостя документи, дівчина запропонувала йому дочекатись повернення батьків. Юнак розмістився за столом і, попросивши папір з чорнилами, занурився в роботу над якимись записами. Через годину знову хтось постукав – на порозі з'явились співробітники ДПУ, які після обшуку забрали «кузена». Явно Ніна утримувала явкову квартиру і була частиною осередку.
Історія, яку розповіла Ніна, викликала підозри у співробітника Конотопського відділу ДПУ УРСР Клименка, який і арештував Марінова. На допиті Клименко цікавився дивною поведінкою Ніни Карліної, яка почала ходити в тюрму до ніби-то незнайомої їй людини. «Чому ви носите йому обіди, білизну і його відвідуєте?» Ніна пояснила свої дії співчуттям до людини, що заарештували в їх домі. Чи дійсно він їх родич, сім'я на час допиту Ніни, з її слів, так і не з'ясувала.
Сумніви слідства посилила і знайдена під час обшуку в домі Карліних листівка організації «Маккабі». Походження цього документу, що був компроматом, Ніна пояснити не змогла. Всі ці деталі наводили слідчих на думку, що зв'язок між Маріновим та сім'єю Карліних був зовсім не родинний, а партійний.
Вочевидь, що арешт Марінова не був випадковістю – співробітники ДПУ вели ретельне спостереження за сіоністським підпіллям, вміло використовуючи агентурну мережу. Ім'я молодого активіста було їм добре відомим задовго до його затримання в Конотопі.
Під час арешту у Марінова виявили листування, однак він виявив твердість на допитах, відмовившись розкрити імена своїх кореспондентів – якоїсь дівчини, а також сіоністів Бориса і Льови. Один листок, що був при ньому Марінов зміг знищити. На пряме питання уповноваженого Конотопського відділу ДПУ УРСР Клименка заарештований спокійно відповів: «Він був подертий і раніше, але чому на дрібні шматки – не знаю».
Серед вилучених матеріалів особливий інтерес слідчих викликав номер журналу «Цеірей Ціон» («Гітахдут») за листопад-грудень 1925 року – друкованого органа сіоністсько-трудової партії «Цеірей Ціон» (Гітахдут). Як у нього з'явився цей журнал, Марінов пояснив розмито, повідомивши тільки, що отримав його «у одного чоловіка».
В руки слідчого також потрапив лист з Сосниці Чернігівської області, відправлений якоюсь Ципою своїй київській подрузі. В ньому були цікаві деталі про візит Марінова у це містечко. В Сосниці він приїхав несподівано, в зв'язку з проведенням політичної перевірки місцевого осередку ЄВОСМ.
Судячи з листа, молодий інспектор хорошого враження на місцевих активісток не справив. «Надто важка він людина», – писала Ципа, розповідаючи, як Марінов спішно покинув їх збори, навіть не попрощавшись, «вилетів з дому як ошпарений». Між іншим вона згадала про те, що на його прохання передала йому адресу київської соратниці, додавши: «Буде у тебе – вітай».
Зрештою, така поведінка Марінова була цілком зрозумілою. Перебуваючи на нелегальному положені та координуючи роботу сіоністського руху цілого регіону, він не міг дозволити собі умовні люб'язності. Його думки були зайняті набагато серйознішими питаннями – забезпеченням безпеки організації та успіхом спільної справи. На кону стояла не його доля, а стан всього підпілля. Однак повністю убезпечити організацію було неможливо: методи роботи ДПУ з сіоністським підпіллям нагадували витончену гру кота з мишею, де кожен крок активістів був під невсипущим наглядом органів.
В кінці лютого 1926 року справу Марінова передали з Конотопу в Секретний відділ ОДПУ УРСР в Харкові. Тут його долею зайнялись уповноважені СОДПУ Хозе і Чердак. Незважаючи на своє єврейське походження, ніякого співчуття харківські чекісти до Марінова не виявляли.
16 квітня 1926 року Особлива Нарада при Колегії ОДПУ, розглянувши справу, винесло суворий вердикт – три роки сибірського заслання по статті 61 КК УРСР (допомога міжнародній буржуазії). Почався довгий, виснажливий шлях до місця заслання. Місяцями Марінова перевозили від однієї тюрми до іншої, тримаючи його та інших ув'язнених у жахливих умовах.
Однак доля готувала несподіваний поворот. 7 січня 1927 року, через майже дев'ять місяців після першого вироку, Особлива Нарада знов звернулась до справи № 37296, що була заведена на молодого сіоніста. Попереднє рішення про трирічне сибірське заслання було переглянуте – Марінову дозволили покинути країну через південні порти з правом виїзду в Палестину.
За цією дивовижною зміною у ставленні до в'язня стояла Катерина Пєшкова – перша дружина письменника Максима Горького, голова організації “Допомога політичним ув'язненим”. Завдяки її втручанню покарання перетворилось у довгоочікувану можливість емігрувати.
Повідомлення про заміну сибірського заслання на виїзд у Палестину прийшло до Хаїма в далекому Киренському округу, де сувора сибірська зима, ніби випробовуючи його терпіння востаннє, тримала його в полоні. Скутий льодяними путами краю, де єдиною транспортною артерією була велична Лєна, Марінов був змушений чекати на весну.
Фінальну точку в цій історії розкриває повідомлення Повноважного представництва ОДПУ по Північному Кавказу від 15 червня 1928 року. Постанова Особливої Наради при Колегії ОДПУ від 7 січня 1927 року стосовно адміністративно - засланого Марінова Хаїма Евелевича вже було на той момент виконане – через Одеський порт він назавжди покинув межі країни, вирушивши до Палестини.
Корабель «П'єр Лотті» пристав до берегів Яффо у вельми символічну дату – 7 листопада 1927 року, в десяту річницю Жовтневої революції. Серед тих, хто зійшов у той день з його борта на землю Ерец-Ісраель був і Хаїм Марінов. Цей день став для нього початком нового життя.
Він прибув до Країни приблизно через пів року після свого брата Рафаїла, чия доля була схожою: заслання, заміна покарання на виїзд в Палестину, довгоочікувана свобода. Обидва брати вибрали своїм домом Єрусалим. Їх молодший брат Гершон, такий самий переконаний сіоніст, теж зміг приєднатись до них, але суттєво пізніше – лише в 1930 році.
Єрусалим став для Хаїма Марінова не просто місцем проживання, а справжньою долею – він ніколи не покидав місто більше ніж на кілька днів. Перші дванадцять років у Святому місті він присвятив ремеслу каменотеса та виробника сходів. Слід його вмілих рук зберігають багато знакових будівель Єрусалима: він створював сходи для одного з корпусів медичного центру «Штрауса», Національної бібліотеки на горі Скопус... Так колишній підпільник-сіоніст буквально висікав у камені свій шлях до нового життя.
У Ерец-Ісраель доля звела Хаїма Марінова з Данею Жерновською. В швидкому часі вона стала його дружиною. Даня, що отримала в СРСР професію медсестри-акушерки, прибула в країну як сіоністка-піонерка (халуца) і була направлена в Акко. Перший час вона трудилась зовсім не по своїй медичній спеціальності, а на експериментальній станції в лісовому розпліднику. Але пізніше її покликання знайшло своє застосування – довгі наступні роки вона працювала медсестрою в лікарні «Бікур Холім», розташованій недалеко від кінотеатру «Едісон» у центрі міста того часу.
Взимку 1930 року в молодій сім'ї відбулась радісна подія – народився їх первісток Амнон, якому судилось стати видатним ізраїльським фізиком і професором Єврейського університету. Пізніше сім'я поповнилась дочкою – Нірою, котра стала першим науковим керівником Інституту Гертнера з епідеміології та наукових досліджень.
Новий розділ в житті Маринова почався, коли Гістадрут (Федерація праці) вирішила створити в Єрусалимі бюро з працевлаштування. Метою організації була допомога тим, хто шукає роботу та справедливий розподіл наявних вакансій серед великої кількості тих, хто її потребує. Хаїм був призначений керівником цього бюро, а у 1939 році його обрали головою Союзу будівельних робітників Єрусалима.
Глибоко хвилюючись за долю будівельників, що не мали постійної роботи, Марінов ініціював створення особливого страхового фонду. Цей фонд забезпечував тимчасовим будівельним робітникам важливі соціальні гарантії: щорічну відпустку, оплату лікарняних листків та пенсійне забезпечення. Його ініціатива поклала початок розвитку системи соціального страхування в країні – слідом за першим фондом з'явились інші, такі як «Мівтахім», що існують до наших днів. Так колишній сіоністський активіст став одним з архітекторів системи соціального захисту в Землі Ізраїля.
Під керівництвом Марінова були збудовані два механізованих заводи в Атароті та Кастелі, що виготовляли щебінь, будівельне каміння та вапно для потреб міста, що росте. Це було стратегічно важливе рішення, оскільки до того моменту постачання більшості будівельних матеріалів в районі Єрусалима перебувало в руках арабських підприємців.
Коли почалась Війна за незалежність, Марінов встав на захист рідного міста, очоливши підрозділ Хагани на півночі Єрусалима. Після війни його організаторські здібності отримали застосування у мирній діяльності – його призначили директором підприємств компанії «Евен ве-Сід» («Камінь та вапно») в Єрусалимі. «Евен ве-Сід», тісно пов'язана з такими профспілковими компаніями, як «Солель Боне» і «Хєрут», входила в систему підрядних організацій Гістадрута і була одним з найбільших підрядників мерії Єрусалима. Війна за незалежність сильно вдарила по створеній раніше інфраструктурі – обидва заводи були зруйновані, а Атарот до того ж опинився під контролем арабських сил. Після завершення військових дій Марінов з притаманною йому енергією взявся за відновлення заводу в Кастелі. А ще за його ініціативою там був створений транзитний табір в районі Кастель для репатріантів, що з часом перетворився у розвинений міський район.
В грудні 1950 року життя Марінова затьмарила важка втрата – смерть його вірної супутниці Дані. Цей удар долі поглиблювався багатолітньою розлукою з сім'єю, що залишилась в Радянському Союзі. Залізна завіса на довгі десятиліття перервала всі зв'язки з рідними. Його сестри і брат Ісаак залишились по той бік нездоланного кордону.
Особливо трагічною виявилась доля батька – Євеля Гіршовича Марінова. Під час війни він був у Ленінграді, де він став однією з численних жертв блокади. Хаїму так і не вдалось дізнатись, де спочиває прах його батька – ця скорботна таємниця назавжди залишилась похованою у братських могилах задушеного осадою міста.
У 1950-х роках громадська кар'єра Марінова вийшла на новий рівень. Він став членом міської ради Єрусалима. В муніципалітеті він служив у 1950-1955 роках, разом зі своїм товаришем по профспілковому руху Мордехаєм Іш-Шаломом (Фрідманом), який пізніше, у 1955-1959 роках, обійняв посаду заступника мера Західного Єрусалима.
В міській раді Марінов проявив себе як принциповий політик. Особливо помітною стала його позиція з питання увічнення пам'яті членів Ецель та Лехі. В січні 1955 року він брав участь у знаковому голосуванні, коли більшістю голосів членів фракцій Гістадрута, МАПАМ, прогресистів та єменців була відхилена пропозиція комісії по назвах про присвоєння двом вулицям імен на честь цих військових організацій. Цікаво, що в ході дебатів Марінов виступив проти того, щоб назвати вулиці на честь Ецель та Лехі, але, на відміну від своїх однодумців, зайняв більше виважену позицію, відзначивши різницю між окремими бійцями та організаційною структурою. Тем не менш його позиція викликала різку критику з боку правої газети «Херут».
Після виборів 1959 року він знову був обраний до муніципалітету і призначений заступником мера. На цій посаді він очолив підкомітет по будівельних ліцензіях і міському плануванню. В цей період Марінов фактично керував водним департаментом і значною частиною роботи інженерного відділу міста, хоча формально ці повноваження були в руках мера.
Зрештою, кар'єра Марінова в міському управлінні не була безхмарною. Його одночасне керівництво компанією «Евен ве-Сід» і робота в міському інженерному відділі викликали звинувачення в конфлікті інтересів. На початку 1964 року він залишив посаду у «Евен ве-Сід» і став заступником мера на оплаті, хоча неформальні зв'язки з компанією зберіг.
Після перемоги партії РАФІ на чолі з Тедді Коллеком на виборах 1965 року Марінов виявився в опозиції. Однак політична ситуація різко змінилась в травні 1967 року, напередодні Шестиденної війни. Тоді була сформована загальноміська коаліція, у яку увійшов Марінов. В грудні того ж року, він знов обійняв посаду заступника мера, наглядаючи за роботою міського інженера та за транспортними питаннями.
Важливим політичним успіхом стала перемога Марінова над Мордехаєм Іш-Шаломом в таємному партійному голосуванні перед виборами 1969 року. Включений у список Тедді Коллека, після виборів Марінов був призначений виконувачем обов'язків мера та відповідальним за міську інженерну службу та водопостачання.
Вийшовши на пенсію у 1973 році та залишивши свою посаду у муніципалітеті, Марінов продовжив активну громадську діяльність. Він зробив значний внесок у розвиток соціального законодавства як член ради Національного інституту страхування, очолював єрусалимське відділення служби швидкої допомоги «Маген Давид Адом», керував Асоціацією по боротьбі з раком і організацією ветеранів Хагани в Єрусалимі. Спільно з професором Кальманом Яковом Манном він заснував будинок для людей похилого віку імені Байєра та створив музей Дім Хагани в Єрусалимі. Багато років входив до опікунської ради Єврейського університету.
У 1978 році заслуги Марінова перед містом були відзначені присвоєним йому званням «Якір Йерушалаім» (Почесний громадянин Єрусалима). Він прожив довге життя, помер в 2001 році у віці 97 років, і був похований на кладовищі Санхедрія. У 2008 році муніципалітет Єрусалима увічнив пам'ять свого почесного громадянина, назвавши на його честь вулицю в районі Хар Хома, на півдні міста.
Доля Марінова – це історія про те, як відданість ідеї та невтомна праця можуть перетворити гнаного владою підпільника у шанованого керівника міста, а революційний запал молодості – у творчу енергію будівництва нової держави. Його життя стало своєрідним мостом між світом східноєвропейського єврейства та сучасним Ізраїлем, між підпільною боротьбою за сіоністські ідеали та їх практичним втіленням в життя.
06.02.2025
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
Бібліографія та джерела:
Маринов Хаим-Меер Евельевич, ГАСО, Сумы, Ф. Р-7641, оп.6, д.337
"Dollar-man ve-gam Super-man", Ma'ariv, February 5, 1962.
"Iriyat Yerushalayim hemiṭah ot ḳalon ʻal ʻatsmah be-daḥotah hatsaʻah li-ḳro shemot Etsel ṿe-Leḥi li-shenayim me-reḥovoteha." Ḥerut, January 31, 1955.
Dromi, Uri. "Avaḳ selaʻim be-ḥaritse ha-yadayim: Ḥayim Marinov, boneh Yerushalayim, 1904-2001." Haaretz, November 20, 2001. https://www.haaretz.co.il/misc/2001-11-20/ty-article/0000017f-dc7c-d3ff-a7ff-fdfca6f50000.
И. Ю. Бережанская, А. Вальдман, В. Ю. Васильев, З. Галили, Л. П. Кошелева, Л. Н. Малашенко, Н. М. Перемышленникова и Л. А. Роговая, ред. Сионистские партии и организации в СССР. 1920-е гг. Конец XIX – первая треть XX века. Документальное наследие. Москва: Политическая энциклопедия, 2019.