Жута Хартман
1922 – 2015
автори: Ротман Фреди, Невзлін Анна
У червні 2015 року в муніципалітеті Варшави йшли жорстокі суперечки з приводу кандидатів у Почесні мешканці Варшави. Представники консервативної партії «Право та справедливість» (Prawo i Sprawiedliwość, PiS) в міській раді відкрито висловлювали незадоволення: ліві вирішили висунути кандидатуру Александра Квасневського, колишнього президента Польської Республіки. Якщо з приводу політика, якого праві сили звинувачували в сексотській діяльності в роки Польської Народної Республіки, були суперечки, то стосовно громадянки Ізраїля Жути Хартман і ультраконсерватори, і соціал-демократи мали спільну думку.
При цьому ініціаторами нагородження почесним званням Жуті Хартман виступили саме польські націоналісти. «Вона дивом пережила повстання та окупацію. Після війни вона повернулась в Кельце, стала свідком погрому. Після нього назавжди виїхала з Польщі та більше сюди ніколи не поверталась», – так представив нагороджену Марек Макух, лідер PiS у міській раді Варшави.
Члени міської ради сподівались, що Жута Хартман все ж приїде вперше за довгі роки в Польщу, щоб взяти участь в урочистостях. Але вона відмовилась: поклялась ніколи не повертатись у «це прокляте місце». Вручали сертифікат Почесної громадянки міста Варшави синам героїні, Хаїму та Єгуді.
В Ізраїлі про героїзм Жути Хартман довгий час нічого не було відомо. Польські дослідники базувались практично виключно на матеріалах з власних архівів. Архіви Єврейського військового союзу опинились в Ізраїлі, як і багатьох інших організацій. Це звичайний процес збору архівів всередині держави.
Все почалось з того, що історик Август Грабський вирішив написати про Єврейський військовий союз (польск. Żydowski Związek Wojskowy, ŻZW), підпільну озброєну організацію польських євреїв під час Другої світової війни.
Якщо Єврейська бойова організація (польск. ŻOB, Żydowska Organizacja Bojowa), що складалась з комуністів, прихильників «Поалей-ціон», бундівців та членів інших лівих рухів Єврейська бойова організація була овіяна славою як у повоєнній Польщі, так і у Ізраїлі, то про Єврейський військовий союз, що підтримували єврейські праві організації, старались не говорити. Справа була в політиці: ядро Єврейського військового союзу склали члени трьох організацій, пов’язаних з ревізіоністським рухом Жаботинського – «Бейтар», «Ецель» та «Бріт а-Хаял». Це дуже не подобалось ні керівництву «народної» Польщі, ні функціонерам МАПАЙ на чолі з Давидом Бен-Гуріоном.
Правду про те, що на руїнах Варшави у складі Єврейського військового союзу хоробро бились «ревізіоністи», а разом з ними і колишні військовослужбовці-євреї, роками марно намагалась донести до суспільства безпосередня учасниця тих подій – Жута Хартман.
Жута Хартман, уроджена Ротенберг, належала до покоління, що народилось після відновлення незалежності Польщі та виросло у Другій Речі Посполитій. Вона народилась 5 жовтня 1922 року в місті Кельце, розташованому біля підніжжя Свентокшиських гір. Жута жила на вулиці Млинарській, відвідувала початкову школу і приватну єврейську гімназію для дівчаток.
В сім'ї дотримувались єврейських традицій. Але Ротенберги були відомою родиною, і батько героїні Єгуда Ротенберг зі своєю дружиною Беллою Айзенберг, матір'ю Жути, вирішили жити в престижному «польському» районі міста.
Початок Другої світової війни завадив дівчині скласти випускні іспити.
Дізнавшись про висилку німцями євреїв-чоловіків у робочі табори, сім'я вирішила терміново відправити батька у Радянський Союз. Туди вирушили тисячі біженців. Залишившись в місті, Ротенберги сподівались на порядність окупантів, але ці люди в сталевих шоломах дуже відрізнялись від звичайних німців, яких було багато в Кельцах. Людиноненависницька ідеологія увійшла в їх плоть та кров. У квітні 1941 року всіх євреїв, серед яких були і Ротенберги, відправили в місцеве гетто.
Умови в гетто були жахливими. Жуті доводилось, на свій страх та ризик, вибиратись за колючий дріт у пошуках їжі для себе, своєї матері та молодшого брата. Одного разу вона попалась. Поляк, що проходив повз підбіг до солдата і з обуренням вказав на неї: єврейська дівчина вийшла за територію гетто без пов'язки з блакитною зіркою Давида!
Німець підійшов до Жути, щоб перевірити документи. Але допомогло диво – солдата щось відволікло, і коли він відійшов у бік, щоб розібратись, Жута швидко завернула за ріг і розчинилась у щільному натовпі. Дівчина купила квиток на поїзд з Кельце в Радом, що був на половині дороги до Варшави. Вона вирішила, що треба вибиратись у польську столицю, але туди без підготовки їхати було небезпечно: всюди пости і перевірки документів.
Заховавшись на якийсь час у в Радомському гетто, Жута на початку 1942 року добралась-таки до столиці. По підземному ходу під вулицею Лешно вона зуміла потрапити на територію Варшавського гетто. Там були деякі її родичі.
Жута йшла варшавською вулицею зовсім одна, але хтось раптом покликав її на прізвисько, яке знали тільки її друзі з Кельце: «Зюта!» Дівчина повернулась і побачила на іншому боці дороги однокласника, Авраама Родаля, брата Леона Родаля.
Уродженець Кельце Леон Родаль був до війни відомим журналістом їдишських видань «Момент» і Di Tat, а ще він був активістом право-сіоністської партії сіоністів-ревізіоністів.
Авраам усміхнувся: «Зюта, йдемо зі мною!» – «Добре». Втрачати дівчині, що перебувала у Варшавському гетто нелегально, було абсолютно нічого. Разом з Авраамом вони прийшли прямо у штаб Єврейського військового союзу на площі Муранівській, і Жуту відразу ж призначили в один з бойових осередків під командуванням бейтарівця Павла Френкеля. Хоробра єврейка розпочала бойову підготовку та навчилась використовувати зброю. Тренування проходили на одній з конспіративних квартир в будинку 34 на вулиці Налєвки, де до війни була розташована спортивна секція соціалістичного БУНДа.
«Свої люди» зробили Жуті нові документи, і вона змогла влаштуватись до своєї тітки на текстильно-хутрову фабрику Тебенса-Шульца. Фабрикою керував німець, який наймав на роботу євреїв. Умови на фабриці були жахливими.
Після того як влітку 1942 року гітлерівці ліквідували в таборі смерті Треблінка 300 тисяч мешканців Варшавського гетто, група молодих єврейських підпільників створила в гетто дві бойові організації для боротьби з німцями. Засновниками Єврейського військового союзу були лікар Йосиф Цельмайстер, журналіст Калмен Мендельсон, адвокат Мечислав Еттінгер, журналіст Леон Родаль, психіатр Давид Вдовінський, бейтарівець Павел Френкель та офіцер Мечислав Апфельбаум – в основному всі вони дотримувались ревізіоністських поглядів.
Жута не входила до жодної політичної організації, але виконувала найвідповідальніші завдання. Спочатку підпільниця виходила з гетто з пустими відрами, на дні яких догори дном лежали глибокі миски. Пересувалась вона в основному по каналізаційних колекторах, що йшли через все місто. Прийшовши в домовлене місце, вона зустрічалась зі зв'язковими, які клали у відра записки, патрони, зброю та накривали їх заготованими мисками. Зверху насипалась гнила салака, що жахливо смерділа.
Вийшовши в гетто на поверхню та натрапивши на патруль, Жута знімала кришки відер та спокійно демонструвала вміст. Картина щоразу була однакова: почувши цей жахливий сморід, нацисти, лаючись та махаючи руками, відразу ж відпускали дівчину: «Закрий негайно! Йди!» Як офіцер зв'язку, Жута переходила з гетто на арійську сторону, щоб забезпечити бійців зброєю, кореспонденцією та провіантом кілька разів на тиждень.
Зброю в основному отримували від невеликої підпільної організації «Польський народний рух за незалежність», яку очолював Цезарій Шемлей.
Закупкою озброєння у Шемлея займався один з керівників Єврейського військового союзу, Павел Френкель. Шемлей постачав навіть кулемети – рідкість для повстанців, що часто змушені були задовольнятись саморобною зброєю.
Ходити на завдання було не страшно, адже всі і так розуміли, що ліквідація гетто не за горами. Днем раніше, днем пізніше – це нічого не міняло. Молоду дівчину більше лякало те, що вона піде на смерть, як вівця на заклання, чи, що ще гірше, не витримає допитів та здасть товаришів. Тому на випадок затримання Жута завжди мала при собі таблетку ціаніду.
Як пізніше згадувала Жута, дійсність була не такою гарною, як пишуть в книгах. Ніхто не думав про героїзм. Часу на такі роздуми просто не було.
18 січня 1943 року німці почали чергову акцію по депортації мешканців гетто в концтабори. Повністю депортувати євреїв того разу не вийшло, але перспективи були однозначні. Керівництво єврейського підпілля почало посилено готуватись до останнього бою.
Територією оборони Єврейського військового союзу були околиці Муранівскої площі, розташовані між Муранівською вулицею та вулицею Налєвки у варшавському районі Муранув.
Бійці Єврейського військового союзу діяли та прорили під будинками два тунеля. Від будинку № 6 по вулиці Муранівській до штаб-квартири організації в будинку № 7-9, де зберігався основний арсенал, йшов підземний хід. Бійці ЄВС підготували позиції, закріпили вогневі точки та обладнали відступи.
18 квітня 1943 року Павел Френкель отримав секретне повідомлення про швидкий початок нової німецької операції і відразу ж повідомив про це Мордехаю Анілевичу, коменданту Єврейської бойової організації.
Жута перебувала в цей час у районі фабрики щіток на вулиці Швентоєрській, 36.
Наступного дня, рано вранці, великі сили CC та українських поліцейських під загальним командуванням групенфюрера СС Юргена Штропа зайшли в гетто з боку вулиці Налєвки. Поруч зі штаб-квартирою Єврейського військового союзу зав'язався жорстокий бій. Повстанці засіли на горищах та кидали звідти гранати, відповідали вогнем з гвинтівок кулеметів.
Жута і її загін тримали оборону на Швентоєрській. Дівчині дали гвинтівку та відправили на одну з точок на даху. Побачивши німецьких солдатів, вона почала стріляти – командир наказав стояти до останнього. Німці відкрили шквальний вогонь у відповідь, тому постійно доводилось змінювати позицію. На третій день боїв, 21 квітня 1943 року, Жуті наказали спуститись в бункер під будинком № 36 та надавати медичну допомогу пораненим.
Жута і її брати по зброї розуміли, що на всіх чекає смерть. В полон здаватись ніхто не планував. Але під час боїв на Муранівській площі хтось із бійців на даху будинку № 7-9 вивісив біло-блакитне полотнище і польський національний прапор, що добре було видно з усіх боків. «Ми раділи кілька хвилин. Нарешті ми вільні!» – згадувала Жута. Прапори розвивались над гетто чотири дні. Про це не приховуючи роздратування писав потім в своєму рапорті кат Варшавського гетто Штроп.
Тримались на руїнах спалених німцями будинків ще два дні. Після придушення повстання Жута з іншими бійцями переховувалась у добре замаскованому бункері. Деякі з них час від часу виходили вночі з укриття, щоб принести їжу та зброю або напасти на німецьких солдат, що патрулювали руїни. Але приблизно 6 травня укриття, в якому перебувала Жута, було викрите та підірване німецькими саперами. Після захоплення в полон дівчину перевезли на перевалочний пункт Умшлагплац, а через кілька днів відправили у табір в Понятова під Любліном.
Поміж небагатьох, хто вижив її скерували з Понятова в концтабір Майданек. У Майданеку вона отримала перше покарання, Жуті призначили 25 ударів батогом за те, що не стояла «струнко» під час повірки. При цьому, за її словами, в таборі її більше били польські капо, ніж німки.
Потім Жуту відправили на примусові роботи на фабриці HASAG – німецькому концерні озброєння Hugo Schneider AG в таборі Скаржисько-Каменна. Звідти вона у 1944 році була переведена на зброярський завод в філіалі Бухенвальда в Лейпцигу.
Переживши марш смерті в кінці війни, Жута повернулась з транспортом поранених солдат в Кельце, де дізналась про смерть батька в Узбекистані та загибелі матері і молодшого брата в таборі Треблінка. В Кельцах вона працювала в місцевому єврейському комітеті по вул. Планти, 7, збирала інформацію від тих, хто пережив Голокост. А через чотири місяці, ще до сумнозвісного погрому в місті, виїхала з Польщі.
З Кельце Жута виїхала разом зі своїм чоловіком Моше Хартманом, з яким познайомилась в одному з концтаборів. Подружжя переїхало спочатку до Німеччини, потім – у Францію, де жили тітки Жути.
Жута Хартман репатріювалась в Ізраїль разом з чоловіком та трилітнім сином Єгудою у 1952 році. Вона втомилась від війни і погодилась на алію тільки після того, як бойові дії в Ізраїлі завершились. Спочатку Хартмани жили в Амідарі в Бат-Ямі, а потім вони і кілька інших сімей з Амідара, більшість з яких пережили Голокост, переїхали разом у район Тель-Гіборім в Холоні. Там вони створили свій власний житловий комплекс. Тут у Жути народився молодший син, Хаїм.
Після репатріації Жута намагалась донести до суспільства правду про героїзм Єврейського військового союзу та інших бійців Єврейської бойової організації. Однак її рідний дядя попередив, що через «альтернативну» інформацію у чоловіка Хартман могли виникнути проблеми на роботі.
У 1961 році Хартман, як жертву Голокосту, попросили дати свідчення на процесі Айхмана. Але прямо перед судовим засіданням її кандидатуру відхилили і сказали, що вона не може свідчити. На думку Хартман, це було зроблено для того, щоб не говорити про історію правих сіоністів, які брали участь у боях.
Жута тяжко переживала цей інцидент, але не здалась. «Важко із долею змагатись». Але не було жодного державного закладу чи офіційного органа, в який би Хартман не постукала та не вимагала, щоб він визнав Єврейський воїнський союз та його заслуги.
Десятиліттями Жуті Хартман відмовляли. А у довіднику, виданому музеєм «Лохамей а-Гетаот» («Бійці гетто»), навіть було вказано, що вона загинула в концтаборі.
Але на 60-ту річницю створення Держави Ізраїль правда таки перемогла. У 2008 році, у День пам'яті Катастрофи та героїзму, саме Жута Хартман запалила факел пам'яті. Потім відбулось присвоєння їй польського звання та загальне визнання на батьківщині. У 2011 році вона взяла участь у офіційній церемонії в кібуці Лохамей а-Гетаот, заснованому в 1949 році заснованому колишніми партизанами та бійцями єврейського спротиву фашистам в Польщі та Литві в роки Другої світової війни.
Останній солдат Єврейського військового союзу Жута Хартман померла у Тель-Авіві 19 травня 2015 року, на 92-му році життя, виконавши поставлене завдання перед собою: донести до суспільства правду. У Жути залишилось двоє синів, п'ять онуків та шість правнуків.
Жута Хартман стала прообразом головної героїні в документальному фільмі Юваля Хаймовича та Симона Шехтера «Ніхто не забутий?» (2017)
03.01.2021
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
Бібліографія та джерела:
Tomasz Urzykowski. Zmarła Ziuta Hartman, uczestniczka powstania w warszawskim getcie // Gazeta Wyborcza, 23.05.2015.
Hartmanoy. רקע כללי על סבתי ז'וטה הרטמן. RO ZU 21 KEL PO (8 октября 2007)
Uchwała nr LXXXVI/2518/2010 Rady m.st. Warszawy z 15 lipca 2010 roku w sprawie nadania Honorowego Obywatelstwa miasta stołecznego Warszawy, bip.warszawa.pl, 15 lipca 2010.