Зигмунт Гросбарт
1923 – 2002
«...В той далекий день місто зустріло мене пустою, наче вимерлою, сірістю околиць та трьома задубілими трупами на деревах: дві жінки та чоловік. Їх ноги майже торкались землі, на грудях висіли таблички з написами...» – так згадував своє перше знайомство з Уманню Зигмунт Гросбарт, герой антифашистського підпілля, пізніше – відомий польський славіст та перекладач.
В Умані Зигмунт Гросбарт опинився на початку 1942 року на посаді помічника німецького гебітскомісара (голови місцевої адміністрації). Останній навіть близько не здогадувався, що поруч з ним єврей та заклятий ворог фашистського режиму. Своє походження, як і свої погляди, Гросбарту вдавалось приховувати, хоча затаїтись в умовах тотального стеження гестапо було неймовірно важко.
Родом Зигмунт Гросбарт був з польського міста Лодзь. Він з'явився на світ 6 червня 1923 року в сім'ї Герша-Нахмана (Германа) Гросбарта, місцевого уродженця, управителя успішного текстильного виробництва, та домогосподарки Блюми (у дівоцтві – Безброда). Сім'я була доволі забезпеченою, мала власний будинок і навіть прислугу. У Гросбартів була ще й прийомна дочка, на п'ять років молодша за Зигмунта, на ім'я Ізабела.
До війни німецьке населення складало в Лодзі мало не третину. І багато євреїв вважали за краще водити дітей в німецькі навчальні заклади, що вирізнялись своїм високим рівнем освіти. Зигмунт Гросбарт також вчився в німецькій гімназії, де встиг закінчити 9 класів. Коли почалась Друга світова війна, 1 вересня 1939 року, юнак гостював у свого дядька в Білостоку. Це врятувало Зигмунту життя: його батьки, сестра, близькі та друзі потрапили в Лодзинське гетто, звідки ніхто з них не повернувся.
Потрапивши за примхою долі на територію, що відійшла по пакту Молотова-Ріббентропа до Радянського Союзу, Гросбарт, в решті решт, опинився в Україні, в містечку Тальне Черкаської області. Там зовсім незадовго до початку Великої Вітчизняної війни молодий емігрант влаштувався вчителем німецької мови. Однак мирним небом він насолоджувався недовго. Через місяць після нападу Німеччини на СРСР, 29 червня 1941 року, 48-й моторизований корпус вермахту увірвався в Тальне, вибивши звідти останніх захисників.
Нацисти відразу ж почали встановлювати на захоплених територіях новий порядок. Всім євреям було наказано носити білі нарукавні пов'язки з зірками Давида та чекати подальших вказівок. Розв'язка настала 16 серпня 1941 року, коли людей зігнали в колонну та повели під посиленою охороною на околицю містечка. Туди приїхала вантажівка та почулись постріли. Так званий «загін оперативної команди 5» розстріляв у Тальному більше тисячі євреїв. Наступного дня селянам з найближчого села наказали поховати знищену єврейську громаду Тального у братській могилі.
Зигмунта Гросбарта серед убитих не було. У нього була прекрасна німецька, місцеві жителі про нього знали мало, і ніхто не підозрював усміхненого юнака, власника абсолютно «арійської» зовнішності, в тому, що він – єврей. Додатковим аргументом стала дружба Зигмунта з німецькою сім'єю Штейнів. Штейни з'явились в Тальному під час запуску там цукрового заводу, ще у XIX столітті. Ці прекрасні люди не розділяли знайомих та друзів по національностях. Їх син, Георгій (всі звали його Жоржем), подружився з Зигмунтом через близький вік, спільні інтереси та можливість спілкуватись зі своїм товаришем рідною мовою. Коли прийшли німці, Штейни, що були фольксдойче, отримали певні привілеї. Зигмунта вони не лише не здали, а ще й підтримали його легенду: він – етнічний німець. Молодий учитель поміняв букву «b» у своєму прізвищі на «h», став по документах фольксдойче з чисто німецьким прізвищем, без натяку на єврейське – Гросхарт.
Захопивши Черкащину, гітлерівці, що спочатку заявляли про те, що воюють лише з більшовизмом, дуже швидко виявили своє справжнє обличчя. Звірства та наглий грабунок України показали реальні цілі окупантів. Місцевому населенню все стало зрозуміло дуже швидко. І вже 1 вересня 1941 року в селі Тальянки, що знаходилось за кілька кілометрів на південь від Тального, почала діяти підпільна організація.
Її організатором був Кузьма Гриб, молодий письменник, викладач української словесності та історії Тальянківського технікуму, якого не призвали в армію через
хворі ноги. Призначений німецьким комендантом старшим пасічником у колишньому дослідному господарстві сільгосптехнікуму в Тальянках, учитель розпочав організацію широкої мережі підпільних груп. Підозр стосовно Гриба у німців не було: свого часу він дивом уник репресій радянської влади як «український націоналіст». Гриб прийняв Зигмунта до створеного ним підпільного осередку. Завівши знайомство з бургомістром Тального, Гросбарт, як «фольксдойче», що знає німецьку мову, потрапив до магістрату Тального перекладачем.
Відразу ж підпілля дало перше завдання: видати полоненим солдатам довідки про те, що вони є українцями. Недалеко від Тального знаходився радгосп «Левада», у якому німці зібрали майже сотню полонених радянських солдатів, що очікували перевірки. Всіх неукраїнців відправляли прямо у табір для військовополонених – на неминучу смерть від тифу, побоїв, голоду. Трюк підпільників вдався. Новий директор радгоспу «Левада» завірив виписані Гросбартом довідки, і німці зі своїми прислужниками залишили полонених в спокої. Завдяки цьому багато бійців не лише врятувались від смерті, але й пішли в партизани.
Тим часом підпільники готувались до озброєної боротьби. По завданню штабу Зигмунт Гросбарт написав по-німецьки, ніби-то від імені німецького господарського управління, розпорядження Тальнівської жандармерії про видачу зброї для охорони цього управління. В руках Гриба та його людей опинились 20 гвинтівок та сотні патронів. Саме з цією зброєю, що добули завдяки хоробрості Гросбарта, підпільники потім звільнили з табору кількох полонених, провели операції проти поліції та жандармерії та навіть знищили фашистський літак на аеродромі в селі Білашки.
Бургомістр Тального душі не чув у старанному та розумному німецькому юнакові, що ретельно працював на велику Німеччину. По його рекомендації Зигмунт на початку 1942 року був прийнятий секретарем-перекладачем до гебітскомісара Уманщини Вільгельма Петерсона. До його обов'язків входила й робота на телефонному вузлі, де він був єдиним співробітником, що підтримував телефонний зв'язок з районами та генеральним комісаріатом у Києві. Серед районів, що були під його «опікою», були Уманський, Тальнівський, Христинівський, Маньківський, Баданський та Ладижинський.
В Умані Гросбарт практично відразу після приїзду вийшов на контакт з місцевою підпільно-диверсійною групою. Вона своєю чергою підтримувала зв'язки з Кузьмою Грибом, а командиром її був Андрій Петрович Романщак, випускник фізико-математичного факультету Уманського учительського інституту. З Романщаком сміливий перекладач зустрічався на конспіративній квартирі. Часто Зигмунт передавав Андрію викрадені з гебітскомісаріату бланки пропусків та інших потрібних підпільникам документів.
Група Романщака тепер раніше за поліцію отримувала накази, списки неугодних осіб та іншу секретну інформацію, яку Зигмунт Гросбарт акуратно копіював прямо на робочому місці.
Завдяки діяльності Гросбарта, мисливці на партизанів (ягдкоманди), що виїхали на полювання –– дуже часто нікого не знаходили та повертались ні з чим. Ще перекладач через вірних людей «полум'яного Андрія», як вони називали Романщака, попереджав населення про чергові відправки на каторжні роботи у Німеччину. Була й інша серйозна проблема – доноси, які постійно писали негідники на своїх сусідів та знайомих. Гросбарт такі листи перехоплював та потихеньку знищував.
Крім того, німці викликали юнака перекладати під час допитів. Зигмунт Гросбарт старався так «редагувати» переклад з української на німецьку, щоб мешканців Умані, яких підозрювали у зв'язках з партизанами, відпускали на волю.
Вже на початку 1942 року уманські підпільники перейшли до активних дій, пустив під укіс німецький ешелон. Нацисти збились з ніг, шукаючи по всьому району народних месників. Вийшли на слід не самі, а завдяки зрадникам: фольксдойче Йогана Вернера та Валентини Усенко, колишньої вчительки німецької, що вступила на службу в СД перекладачкою. Валентина змогла потрапити до підпільної групи, і Андрія Романщака схопили. На щастя, командир не встиг повідомити зрадниці імена своїх соратників.
Підпільники зі всіх сил намагались врятувати свого друга. Гросбарт, що проник до тюрми як перекладач, зумів передать Андрію записку – «друзі не сплять», папір та олівець. Андрій у своєму останньому листі товаришам написав: «...Я проміняв би все своє життя на один день свободи, але цей день став би для різних вернерів та усенків та іншої погані пеклом...» На жаль, врятувати «полум'яного Андрія» не вдалось. Він був страчений 24 жовтня 1942 року.
Незважаючи на важку втрату, підпілля продовжило діяти. Зигмунт Гросбарт все так же працював під прикриттям. В березні 1943 року окупанти відчули, що наближається кінець. Незважаючи на відносні успіхи німців під Харковом та Бєлгородом, гітлерівці розуміли, що наступальної ініціативи у них більше немає. Гебітскомісар Умані Рудігер, що змінив на цьому важливому посту Петерсона, істерив. Викликавши Гросбарта до себе у кабінет, Рудігер наказав своєму підлеглому відправити термінову телеграму на ім'я генерального комісара округа Київ у Рейхскомісаріаті України Вальдемара Магунія. В телеграмі говорилось, що через важкі втрати, які понесли жандармерія та поліція в боях з партизанами, район терміново потребує підкріплення з Києва. Переклавши телеграму, Гросбарт віддав оригінал разом з перекладом своїй зв'язковій – підпільниці Ользі Діденко. На військовому телеграфі він з'явився лише для забезпечення алібі, так і не проінформувавши штаб комісара округа.
18 березня 1943 року Гросбарта знову викликали в кабінет Рудігера. У гебітскомісара вже сиділи начальник жандармерії Крамер та начальник поліції Тонкошкур. Зигмунт вже морально підготувався до арешту, але замість цього Рудігер вручив йому ще одну телеграму та знову наказав терміново відправити її у Київ. В телеграмі гебітскомісар знову вимагав допомоги, вже набагато настирливіше. Німець повідомляв, що поліція та жандармерія не можуть справитись із партизанами. У багатьох селах влада перейшла в руки «бандитів», а поліцейські знаходяться в укріплених пунктах, остерігаючись відійти від них навіть на невелику відстань. Зигмунт знову переклав телеграму і разом з оригіналом передав її підпільникам на одній з конспіративних квартир.
Допомога окупантам все не приходила. Одного ранку Зигмунта на роботі зустрів заступник гебітскомісара, на прізвище Опп: «Гросхарт, підіть у Службу безпеки» – «Я воль!». Зигмунт був переконаний, що тепер його точно запідозрили у подвійній грі. Він вийшов з будинку гебітскомісаріату, однак не пішов у штаб-квартиру СД, а утік. Якийсь час Зигмунт ховався у історичному парку «Софіївка». Потім він звернувся до свого соратника та друга – Леоніда Гудими. За допомоги підпілля його переправили у село Желудьково, потім – в Романівку.
Гросбарт писав листівки, ночуючи в будинках у селян, що співчували партизанам. Як людину, що багато знає, до активних бойових операцій Гросбарта в основному не залучали: якби він потрапив до лап гестапо, це могло завершитись плачевно для всього загону. В гестапо могли «розговорити» майже кожного! Партизанський загін Гриба діяв до березня 1944 року, воював з фашистами у районі урочищ Зелена Брама та Холодний Яр, у ярах біля селища Маньківка. Коли Уманський район був звільнений Червоною армією, частина партизанів призвали до армії. Польський громадянин Гросбарт призваний не був.
Після звільнення території України Зигмунт Гросбарт намагався повернутись до мирного життя та продовжити свою освіту. Однак у травні 1946 року прийшла тривожна звістка – відважного Кузьму Кондратовича Гриба заарештували співробітники МДБ. Командиру загону нагадали, що він не радянський патріот, а затятий бандерівець, і підпілля виникло не за наказом радянської влади, а з ініціативи «знизу», з метою боротьби за «самостійну Україну». Особливо старався командир диверсантів Українського штабу партизанського руху Федоров. У серпні 1943 року він прибув до загону з-за лінії фронту, щоб сформувати підконтрольне Москві партизанське об'єднання. Після суду, що більше нагадував фарс, Кузьму Гриба відправили на 15 років у мордовські табори.
Після арешту Гриба Гросбарт потрапив у страшенно складну ситуацію, однак тюрми йому вдалось уникнути. Голодний повоєнний 1946-й був особливо важким.
Але Зигмунт тепер був не один. Побутові незручності та проблеми Зигмунту допомагала долати його молода дружина, Клара Ройзман, випускниця Одеського державного університету. Вона порадила чоловікові вступати на заочне відділення філологічного факультету її альма-матер. Молода пара вирішила переїхати в Одесу. Зигмунт знов працював у школі викладачем німецької, а по вечорах посилено займався. Герой підпілля вирішив стати професійним перекладачем.
У 1955 році Кузьма Гриб був амністований, а у 1956 році – цілком реабілітований. Через рік після виходу командира з ГУЛАГу Зигмунт Гросбарт нарешті зміг отримати документи, що підтверджували його активну участь в підпільній діяльності на території Уманщини. В тому ж 1957 році підпільник Зигмунт Гросбарт репатріювався в Польщу.
В місті свого дитинства, Лодзі, він захистив кандидатську, а потім і докторську дисертацію. Гросбарт став відомим у Польщі автором робіт з питань перекладу художніх творів та теорії перекладу. Піком його успіху стали переклади на російську та українську мови творів видатного Адама Міцкевича.
Довгий час Зигмунт Гросбарт очолював кафедру теорії перекладу на факультеті славістики Лодзинського університету. Вже перед самим його виходом на пенсію, у 1990 році, Асоціація польських перекладачів обрала Зигмунта Гросбарта своїм віцепрезидентом.
Після переїзду до Польщі Гросбарт неодноразово повертався на місця жорстоких боїв з ворогом, зустрічався зі своїми бойовими друзями. Вже у шістдесяті роки він дізнався, що Кузьма Гриб одного разу врятував його від неминучого провалу. Через одного з працівників поліції на прізвисько Захар, своєї людини, Гриб повідомив Гросбарту, що за ним слідкують. «Захар» тоді удав, що проговорився випадково. Але Зигмунт зрозумів натяк, зробив все можливі дії з конспірації та затаївся.
Підписував свої переклади, професор Гросбарт часто псевдонімом – Гросбарт-Романовський. Романовський – по селу Романівка Тальнівського району, звідки був родом Андрій Романщак. В пам'ять про загиблого друга Гросбарт і взяв назву цього села як другу частину прізвища.
Помер Зигмунт Гросбарт 6 лютого 2002 року. Він любив життя. Коли його синові Григорію виповнилось 20 років, Гросбарт написав у поздоровленні, що в тому ж прекрасному віці, влітку 1943 року, він бігав від німців і поліцаїв – цінуй, сину, час! За кілька місяців до смерті професор Гросбарт взяв участь у конференції, присвяченій новому польському перекладу Тори. За словами його учнів та колег, у Гросбарта була маса творчих планів – всього він реалізувати так і не встиг. Хоч своєю наполегливою працею і талантами добився загального визнання. Він зробив безсмертним не лише своє ім'я, але й пам'ять свого побратима, Андрія, який написав колись перед стратою: «Не гірко вмерти за ідею, за яку загинули мільйони, але гірко, що жив мало, мало зробив».
14.11.2021
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга
Бібліографія та джерела:
Домашний архив Гросбарта Григория Сигизмундовича; интервью с Гросбартом Г.С. (записано в сентябре 2021 года проектом «Еврейские герои»)
Долматовский, Е.А. Зелёная брама: Документальная легенда об одном из первых сражений Великой Отечественной войны (1979—1989). — М.: Политиздат, 1989. — 3-е изд. — 319 с.
Хонигсман, Я.С. Евреи Украины: краткий очерк истории. — К.: Украинско-финский институт менеджмента и бизнеса, 1992. — С. 172. — 272 с.
Gilbert, Martin. The Holocaust The Human Tragedy. — Rosetta Books, 2014.
Уничтожение евреев СССР в годы немецкой оккупации (1941-1944) : Сборник документов и материалов. ред. И.Арад; Яд Ва-Шем — Иерусалим: Тарбут, 1991 — 424 с. —С.367.