Юхим Гольбрайх
1921 – 2020
7 травня 2021 року виповнилось 77 років з дня легендарного подвигу радянських воїнів – штурму Сапун-гори. Цього дня військо 51-ї та Приморської армій 4-го Українського фронту, долаючи шалений спротив ворога, штурмом захопили найпотужнішим укріпленням німців, що блокувало шлях до Севастополя. Завдяки героїзму радянських солдатів та офіцерів вже 9 травня 1944 року місто-герой було звільнене. Залишки німецької 17-ї армії незабаром цілковито знищили на мисі Херсонес.
Штурм Сапун-гори 7 травня 1944 року став сюжетом найбільшої в світі діорами, що знаходиться в Державному музеї героїчної оборони та звільнення Севастополя. На ній перед глядачем постають безсмертні подвиги тих, хто звільняв Севастополь. Однак місця на картині вистарчило не всім.
Одним з героїв, що відзначились у битві за Севастополь, був Юхим Абелевич Гольбрайх, що служив у травні 1944 року комсоргом 1-го батальйону 844-го стрілецького полку 267-ї стрілецької Сиваської дивізії. Згідно з архівними документами, 21 травня 1944 року за бій в районі Сапун-гори гвардії лейтенант Юхим (по документах – Хаїм) Гольбрайх був нагороджений орденом Червоної зірки.
Як записано в наказі про нагородження, гвардії лейтенант Гольбрайх 7 травня 1944 року під жорстоким вогнем противника підіймав бійців в атаку. Перебуваючи в бойових лавах піхоти, що наступала Гольбрайх увірвався у ворожі траншеї, гранатою знищив німецького автоматника. Попри сильний вогонь з флангу та тилу – ще не зайнятого села Цукрова Головка – лейтенант повів за собою групу бійців на штурм Сапун-гори. В кінці бою група Гольбрайха увірвалась на вершину та встановила там червоний прапор.
Через багато років Юхим Абелевич розповідав подробиці цієї операції. По-перше, прапор був насправді не один – в кілометрі від того місця, де його бійці встановили кумач, розвивався ще один червоний стяг. Саме «альтернативний» сюжет штурму – другою групою – і потрапив в результаті на діораму. За словами Гольбрайха, офіційні історики особливо не афішували й той факт, що перша спроба взяти штурмом Сапун-гору, що відбулась на честь свята 1 травня, провалилась.
Юхиму Гольбрайху було що розказати про війну. Не казенні реляції, а страшну окопну правду – про боягузтво, дезертирство, мародерство та голод.
Фронтовик прожив складне, але дуже насичене подіями та зустрічами життя. Народився 26 грудня 1921 року у Вітебську в простій єврейській сім’ї. Батько, Абель Хаїмович Гольбрайх, в молодості захопився революційними ідеями. Вступив у бойову організацію есерів, підтримав пролетарську революцію 1917 року. Але в 1937 році, як і багато колишніх революціонерів, був заарештований органами та розстріляний: скромного бухгалтера Белхарчоторгу звинуватили в «участі у контрреволюційній бундівській організації».
Юхиму довелось і вчитись в школі, і працювати в поті чола, щоб допомогти матері, Берті Аронівні, у якої на руках залишилось ще двоє малюків. До війни Гольбрайх закінчив десятирічку та працював інструктором дитячої технічної станції.
У діючій армії його, як сина репресованого, бачити не хотіли і лише зарахували в запас другої категорії. Обхідний маневр – спроба вступити до вищого військово-морського училища – також не вдався. З такою анкетою відсіювали відразу. Друзів одного за іншим призивали, а Юхиму так і не довелось погуляти на своїх проводах у армію. Він продовжував працювати та вступив на фізико-математичний факультет Вітебського педінституту.
Вихований на фільмах про Чапаєва та розповідях про героїв Громадянської війни, вітебський комсомолець дуже переживав за свою нудну долю. Але взяти зброю до рук довелось зовсім скоро. З початком Великої Вітчизняної війни Юхим потрапив до студентського винищувального батальйону, який повинен був патрулювати вулиці Вітебська. В місті все вказувало на те, що перемога не так близько, як про це передавали по радіо. Натовпи біженців, що проходили через Вітебськ, дезертири, що йшли околицями, сіль та сірники, що зникли з магазинів... Старі бельгійські гвинтівки дуже скоро у студентів відібрали, а місцеве керівництво кудись випарувалось. Разом з ним щезли співробітники військкомату і штабу 27-ї Омської червонознаменної дивізії, що стояла в місті. 9 липня 1941 року, встигнувши за день до цього дивом відправити матір, брата і сестру в евакуацію, Юхим Гольбрайх пішки вирушив на схід. Пішов з дому о третій годині дня, а о п’ятій годині у західній частині міста вже були німецькі танки та піхота.
Перейти лінію фронту вдалось в районі Ярцево, за декілька десятків кілометрів за Смоленськом. Далі – пішки в Москву, де жили дальні родичі. В столиці Гольбрайх знову намагався записатись добровольцем на фронт, але картина з довоєнного життя знову повторилась: «Чекай, коли треба – викличемо». Викликали лише весною 1942 року… Але тоді, у 1941-му, Юхима розпитували тільки про його пригоди після втечі з Вітебська. Юхим розповідав в деталях, накреслив дорогу по карті… Хтось із співробітників військкомату відразу ж проінформував НКВС. Довелось повторити розповідь в «органах». Однак у щирість юнака повірили (і справді, як може бути єврей гітлерівським диверсантом?) та відпустили.
Йшли страшні осінь та зима 1941-1942 року. Юхим вчився на другому курсі Московського педагогічного інституту і жив на вулиці Усачова в Хамовниках. Багатьом тоді здавалось, що Москва скоро впаде, а на Кремлі замість зірок встановлять свастику. Німців в результаті відкинули на захід, але місто було пустим, людей стало катастрофічно бракувати. Особливо грамотних та освічених командирів.
5 травня 1942 року Гольбрайха нарешті викликали повісткою. Завдяки Фрунзенському РВК міста Москви він опинився в Казані в 24-му навчальному запасному танковому полку, де з нього готували стрільця-радиста «ленд-лізівського» танку «Валентайн». Полкове командування, помітив мудрого юнака, навіть планувало висунути його на роль комсомольського організатора, але, дізнавшись про репресованого батька, від гріха подалі відправило в запасний стрілецький полк, що стояв у селі Суслонгер Марійської АРСР.
Після Суслонгера Гольбрайх відразу потрапив в саме пекло – під Сталінград, у 594-ї стрілецький полк 207-ї стрілецької дивізії, який займав оборону північно-західніше міста. Коли в січні 1944 року Юхиму Абелевичу вручали медаль «За оборону Сталінграда», у супровідній довідці було вказано, що він брав участь в боях на цій ділянці з 1 вересня до 5 листопада 1942 року. Мало хто знає, що 207-ма стрілецька дивізія другого формування існувала тільки в цей період. Юхим Гольбрайх служив у ній з першого дня до її розпуску через тотальні втрати. Він був одним з небагатьох щасливців, які залишились живими. До листопада від дивізії залишалась одна назва. На третій день страшних боїв Гольбрайх вже командував відділенням, в якому залишилось четверо бійців разом з командиром. А ще через кілька тижнів став сержантом.
Як особа з незавершеною вищою освітою, Юхим Абелевич був призначений комсоргом роти. На відміну від учебки, на фронті його минуле особливо нікому не заважало, а 10 жовтня 1942 року, під час бою біля роз’їзду «564-й кілометр», він отримав підвищення. Коли Юхим Абелевич відновлював прорив зв’язку, якось прихиляючись за підбитим танком та трупами вбитих німецьким снайпером зв’язківців, на його очах загинув батальйонний комісар Динін. Гольбрайха призначили на його місце – до довгого переліку небезпек, що на нього чекали, додалась ще одна. Потрапивши в полон, і єврей, і комісар відразу ж були б страчені німцями. Тим більше – якщо це ще одна особа.
…В грудні 1942 року, лежачи на промерзлому полі серед вбитих, Гольбрайх попросив однополчан: «Хлопці, якщо в полон нас візьмуть, не видавайте, що я єврей. Скажіть: не знаємо»…
Після розформування 207-ї стрілецької дивізії Гольбрайх став ротним командиром 3-ї роти 999-го стрілецького полку 258-ї стрілецької дивізії. За плечима у ветерана – криваві бої на Міус-фронті (укріпленому оборонному рубежі вермахту на західному березі ріки Міус), контузія та лікування тифу, що він підхопив у шпиталі, повернення на фронт – у 844-й стрілецький полк 267-ї стрілецької дивізії 4-го Українського фронту.
Відпочивати виходило лише в перервах між пораненнями. Після госпіталю Гольбрайх кілька місяців служив у батальйоні зв’язку. Там, у другому ешелоні, було тихіше, але смерть також чекала нетерпляче. Саме тоді Гольбрайху, навантаженому важкими котушками з дротом, довелось тікати від німецького пікірувальника, який вирішив потренуватись в стрільбі по живій мішені.
Після боїв на Сиваському плацдармі та захоплення Севастополя Юхим Абелевич, до того моменту вже старший лейтенант, перейшов у 163-тю окрему армійську штрафну роту 63-го стрілецького корпусу 77-ї стрілецької дивізії. В штрафну роту він попросився сам.
Дивізію, в якій служив Гольбрайх, називали «азербайджанською» через велику кількість жителів Азербайджану та взагалі вихідців з Кавказу, яких призвали в неї восени 1942 року на території Дагестанської АРСР. Були мовні проблеми і, звичайно, там особистість загартовувалась набагато швидше. Як говорив сам Юхим: «Штрафники – не божі ягнята». Звичаї там панували суворі. За скоєння тяжкого злочину командир мав право розстріляти. Одного разу самі штрафники піймали дезертира з власної роти і розстріляли його. З солідарності з ними командири промовчали. Життєво важливо знати та розуміти, з ким ідеш в бій. При всьому цьому у «штрафників» все ж було набагато строгіше з дисципліною. І Юхим написав рапорт з проханням призначити його заступником командира 163-ї штрафної роти.
Фронт був хорошою ілюстрацією парадоксальних протиріч радянської армії, в якій пліч-о-пліч йшли героїзм простого солдата та безладність командування, бездоганно проведені операції та злочинні лобові атаки.
Юхим Абелевич відзначав, що однією з причин багатьох невдач була повальна пиятика. Яскравим прикладом тому була операція з захоплення радянськими частинами станції Попельня на Житомирщині. Відбивши станцію, радянські танкісти знайшли там «випадково» забуту німцями цистерну спирту. Через кілька годин на станцію прибув ешелон німецьких танків, який абсолютно спокійно розвантажився та вибив радянських солдатів з важливого залізничного вузла. Радянські Т-34 стояли без екіпажів – танкісти капітально «заправились» знайденим спиртом.
Спогади Гольбрайха часто цитують історики, що займаються «хайповою», як тепер говорять, темою штрафних рот і штрафбатів у складі Радянської армії. Сам Юхим Абелевич неодноразово виступав з критикою сучасних міфів про штрафників, дотепно зауважуючи, що в черговому російському кіношедеврі актори хороші, але «ляп ляпом поганяє», що цілком псує враження від фільму.
За спогадами ветерана, в штрафній роті йому доводилось приймати в поповнення не одних тільки затятих злочинців, але й звичайних людей. 20 хвилин спізнення на роботу в умовах воєнного часу – злочин, який теж спокутували кров’ю. І, між іншим, у штрафників було дуже непогане забезпечення, що у фронтових умовах дуже важливо. Горілку особовий склад отримував нерозведену, продукти ніхто не крав, форму постачали вчасно. І в обороні штрафники ніколи не стояли. А загинути з тим же успіхом можна було і в звичайному стрілецькому батальйоні. Середня тривалість життя командира стрілецького взводу при наступі під час Великої Вітчизняної війни була не більше як тиждень…
В липні 1944 року в складі 51-їй армії штрафна рота була переведена в Прибалтику. Юхиму Абелевичу вдалось ненадовго вибратись в рідний Вітебськ. Там – ні одного знайомого. Все місто розбите і спалене, друзі та родичі загинули чи пропали безвісти. Деякі, як колишній його інститутський викладач, сходознавець Брандт, який вів захопливі позакласні заняття з античної літератури і історії музики, вбиті партизанами – за активну співпрацю з ворогом. Брандт дослужився до заступника бургомістра, переїхав з дружиною з Ринкової вулиці в дім вітебської громади фольксдойче, але прожив там зовсім недовго… Чомусь несподіване перетворення саме цього чоловіка, хоча колаборантів в місті і так було, на жаль, немало, вразило Юхима особливо сильно.
Гольбрайха ще чекали важкі бої за Латвію, Литву та північно-східну Прусію. Відбиваючи численні контратаки, із серйозними втратами, штрафрота брала район Добеле в Латвії, кілька разів штурмувала Шяуляй.
Бої за Шяуляй запам’ятались ветерану своєю запеклістю. Коли кинуту на допомогу піхоті штрафну роту Гольбрайха німці відкинули на висоту, що була неподалік, він побачив в бінокль страшну картину: з вікон другого поверху захопленого гітлерівцями радянського госпіталю викидували поранених… Штрафники після таких звірств поводили себе відповідно. Навіть цивільних, що намагались потрапити в тил, без роздумів страчували, якщо вони викликали хоч найменшу підозру у співробітництві з німцями.
20 лютого 1945 року в наступальному бою в районі містечка Огулі Юхим Гольбрайх здійснив ще один подвиг. Він першим увірвався в траншеї другої лінії оборони ворога та особисто застрелив німця, що стріляв по радянських солдатах з ручного кулемета. Отримавши в цьому бою осколкове проникне поранення грудей, гвардії старший лейтенант відмовився покинути поле бою, незважаючи на вимогу лікаря, та залишався зі своїми бійцями до успішного виконання завдання.
Разом зі своєю дивізією Юхим Абелевич завершив війну в Курляндії. Частини вермахту склали зброю та капітулювали перед бойовими порядками 77-ї дивізії 8 травня 1945 року. Причому героєм дня – парламентарем з боку радянських військ – знову став Гольбрайх. Він першим серед офіцерів увійшов у розташування ворога та привів групу з 20 німецьких солдатів та одного офіцера, що здались добровільно.
Сухі рядки наказу про нагородження не передають того морального напруження, яке відчував гвардії старший лейтенант. Вже був взятий Берлін, а 77-му дивізію продовжували обстрілювати німецькі доти та чотири вкопаних в землю танка. Німці здаватись в полон не спішили – не чекали від радянських воїнів нічого доброго. Та й перспектива отримати в спину кулю від своїх же фанатиків лякала. В роті єдиним, хто розмовляв німецькою, був Юхим Абелевич. Загинути в останній день війни – дуже прикра смерть із можливих. Але комсомолець повинен для всіх бути прикладом … І старший лейтенант зняв ремінь з кобурою, взяв імпровізований білий прапор та пішов у напрямку противника по розмінованому вузенькому проходу. На допомогу Гольбрайху поспішив один з його бійців. Так удвох вони і спустились в німецьку траншею, де гітлерівці чекали на чергову перестрілку та запекло сперечались між собою. Стискаючи в кишені ручну гранату, Гольбрайх, від хвилювання плутаючись у своїй шкільній німецькій, запропонував гітлерівському полковнику життя в обмін на капітуляцію. Дорога назад здавалась вічністю, але німці поводили себе розсудливо, а штрафники не почали гарячкуючи стріляти. З нагоди завершення війни всі бійці роти отримали амністію.
За бій біля містечка Огулі та прийняту німецьку капітуляцію в червні 1945 року Юхим Абелевич був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеню. Були й інші нагороди: ще один орден Червоної Зірки, медаль «За оборону Москви» і «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».
Після війни Юхим Абелевич залишився в армії. Спочатку служив начальником клуба 64-го гвардійського стрілецького полку 21-ї гвардійської стрілецької дивізії, потім – на інших посадах в гарнізонах Прибалтійського військового округа. В жовтні 1953 року вийшов у відставку в званні майора і разом з дружиною переїхав у Таджикистан – квартири відставникам давали або на крайній півночі, або на крайньому півдні Радянського Союзу.
В Душанбе Гольбрайх довгі роки обіймав посаду заступника директора російського драматичного театру ім. Маяковського. Його дружина – Суламіф Володимирівна Федоровська – була незмінним концертмейстером Таджицького академічного театру опери та балету ім. С. Айні.
Творча особистість, Юхим Гольбрайх після війни потрохи почав писати. Література допомагала справлятись з пережитими під час війни втратами, гоїти душевні рани.
З письменником-початківцем переписувались знані – Віктор Конецький, Лазар Лазарев, Веніамін Каверін. Своє оповідання «Громадяни! Залишайте місто!..» Юхим Абелевич відправив Григорію Бакланову, а передмову до книги Гольбрайха «Минулої війни розкидані рядки» написав його земляк Василь Биков. Всього у письменника-фронтовика було видано 9 книг.
З 1991 року Юхим Абелевич жив з сім’єю в Ізраїлі. На Святій землі до виданих в Радянському Союзі «Записок театрального адміністратора» та книги «Минулої війни розкидані рядки» додались збірки есе та нарисів, кілька томів мемуарів, газетні та журнальні статті. «Я з війни не повернувся», – так описував своє письменницьке кредо Гольбрайх, що багато років був членом Спілки російськомовних письменників Ізраїля. В 2011 році колеги нагородили його премією імені В. П. Некрасова, а мерія міста Ришон-ле-Ціон надала звання «Людина року».
Кожного року, під час відзначення 9 травня, Юхим Абелевич з гордістю одягав не лише радянські, але й ізраїльські нагороди. Не тільки через любов до країни, за яку йому воювати так і не довелось, але і на згадку про загиблих роки Другої світової війни євреїв. Дуже пишався Юхим Абелевич і своїм правнуком, якого відзначили, як кращого солдата під час служби в ЦАХАЛі.
Героя Великої Вітчизняної війни Юхима Гольбрайха не стало влітку 2020 року. Давайте ж згадаємо у цей святковий день славного воїна, літописця страшної війни, що минула, чиє серце назавжди залишилось під полковим прапором на Сапун-горі.
04.04.2021