В день нападу гітлерівців на СРСР, 22 червня 1941 року, Гірш Ізраїльович перебував з редакційним завданням в місті Волковиську на Гродненщині. Німецький наступ розвивався стрімко, тікати від передових загонів гітлерівців людям було важко. Прибившись до групи біженців, Гірш Ізраїльович близько двох тижнів добирався до білоруської столиці.

Мінськ був захоплений за кілька днів до того, як Добін зміг туди потрапити. Заарештований патрулем, єврейський письменник 6 червня 1941 року потрапив у великий фільтраційний табір на околиці міста. В табір були зігнані тисячі цивільних та військовополонених. Перед очима Добіна розгорнулась страшна картина: нацисти били людей прикладами, стріляли в натовп, що кидався на сухарі, які німці розкидали з вантажівки.

Через чотири дні табір почали розбивати за національною ознакою. Гірш Ізраїльович потрапив з іншими євреями у невелику ділянку табору, огороджену з чотирьох боків канатами та оточений посиленою охороною.

Охоронці по вечорах розважались тим, що стріляли над головами з кулемета, звинувативши євреїв в тому, що вони, мовляв, ведуть торгівлю з військовополоненими, а з колишніми в'язнями не діляться харчовими продуктами. Як чоловік, що вже побував у тюремних стінах, Гірш Добін намагався заспокоювати людей, які часто доходили до стану нестями. Одного зі своїх товаришів по нещастю він почав вчити просити милостиню у тих, кому дружини все ще могли передавати через охорону передачі. З перших днів Добін зрозумів, що попереду євреїв чекають не просто голодні дні, а все, що відбувається довкола – квіточки.

В середині липня 1941 року близько двох тисяч євреїв, що залишились у таборі, перевели в столичну тюрму. Тих, що пережили важкий етап та «проріджування» розстрілами 20 липня 1941 року випустили у підпорядкування мінського юденрату, який з 1 серпня став офіційним представником створеного в місті гетто.

Гірш Добін не міг просто так здатись та опустити руки. В Білостоку на нього чекала сім'я, а насилля, що відбувалось довкола закликало до термінових дій.

У серпні 1941 року Гірш Ізраїльович зв'язався з кількома комуністами, що опинились у Мінському гетто. Досить швидко активісти зібрали першу нараду, яка повинна була покласти початок організованій підпільній роботі. Підпільники постановили сприяти втечі євреїв з гетто та їх включенню у всенародну боротьбу. Кожен отримав конкретне завдання: наприклад, Нотке Вайнгауз повинен був організувати регулярне приймання по радіо оперативних зведень, Яша Кіркаєшто – налагодити нелегальний апарат, підпільні квартири, друкарську машинку, зв'язок, а Гірш Смоляр, один з керівників підпільної бойової організації гетто, повинен був встановити зв'язок з «російським районом» міста та партизанами, а також організувати підпільні осередки – «десятки».

На першу нараду підпілля Гірш Добін прийти не зміг. Німці відразу ж після реєстрації у юденраті відрядили його на примусові роботи. Але Гірш Ізраїльович, якого відправили шити чоботи та латати взуття для поліцаїв, разом зі своїм помічником Заскіним, колишнім секретарем одного з райвиконкомів, а також кравцем Гельманом увійшли в одну з «десяток» підпілля.

Значна частина учасників єврейського спротиву потерпала від страшенної бідності. Підпільники домовились, що ті, хто має роботу, будуть віддавати частину заробітку на користь нужденних товаришів. В результаті утворився фонд, що дав можливість допомагати багатьом товаришам та їх родинам. Як «спеціаліст», Добін міг розраховувати хоч на якийсь пайок, а його допомога сім'ям нужденних особливо відзначалась Гіршем Смоляром, що написав по війні книгу «Месники гетто».

Однак, головне завдання, що стояло перед письменником та його товаришами по шевсько-кравецькій майстерні, було вивідувати те, що відбувалось у поліційному батальйоні. В першу чергу це стосувалось «акцій», які готували нацисти, про які треба було попереджати мешканців гетто.

Інформацію Добін передавав організатору підпілля – Гіршу Cмоляру. Саме письменник Гірш Добін зміг попередити Смоляра про погром, що готувався на друге березня сорок другого року. Самому письменнику тоді вдалось вціліти завдяки австрійцю-вахмістру, що відповідав за роботу їх майстерні. Австрієць, чи то через небажання втрачати хороших робітників, чи то через співчуття, що прокинулось у нього, не пустив євреїв додому, залишивши всіх ночувати на робочому місці.

Після страшного побоїща 2 березня 1942 року навіть невиправним оптимістам стало зрозуміло: німці нікого живими залишати в гетто не збираються. Відправлення в партизанські загони, з якими євреям вдалось до того часу налагодити зв'язок, пішла ще інтенсивніше. Групу, в яку входив Гірш Добін, а також активні підпільники Мотя Пруслін, Хаїм Александрович, Мейер Фельдман, Лєна Майзеліс та інші, була направлена зі спеціальним завданням – створити нову партизанську базу, єврейський 406-й загін, який пізніше об'єднався з партизанською бригадою «Дяді Васі», а потім – з бригадою «Народні месники» імені Воронянського.

З 14 березня 1942 року Гірш Добін став бійцем бригади «Дяді Васі», на чолі якої стояв колишній радянський командир, один з керівників партизанського руху у БРСР – Василь Воронянський. Бригада діяла в Логойському та Плещеницькому районах Мінської області. Євреям, що прийняли партизанську присягу скоро довелось вступити в битву з нацистами. Те, про що мріяли в'язні, нарешті стало дійсністю.

Гірш Ізраїльович безпосередньо брав участь в боях з розгрому ворожих гарнізонів у містечках Долгинове, Мяделе, сусідніми з Вілейкою селах Куренець та Любань, Плещеницях та багатьох інших місцях. Часто завдання зі знищення ворожого гарнізону мало додаткову мету – звільнити євреїв з гетто. Бій за Мядель, у якому брав участь Гірш Добін, тривав п'ять годин. Партизани мали великі втрати, але змогли поповнити свій загін молодими єврейськими бійцями. Врятованих жінок, дітей та старих людей відвели в сімейний табір, щоб потім переправити їх через лінію фронту.

Гірш Добін вів свій щоденник прямо в партизанському загоні, в ньому він описував найдрібніші деталі партизанського побуту та бойових операцій. Не завжди народним месникам вдавалось виконати поставлені завдання, іноді доводилось задовольнятись лише частковими успіхами. Справжня війна була мало подібна на довоєнні кінострічки про потужні перемоги радянської зброї.

Такою була операція проти поліційного гарнізону в селі Любань Вілейського району, що відбулась 26 квітня 1943 року. Гірш Ізраїльович з кількома бійцями перебували в засаді. Вони отримали завдання зайняти дорогу, що вела з Любані в Куренець та Вілейку. Ударна група, яка складалась із бійців другої роти, повинна була о 11 годині ночі штурмувати поліційну дільницю. На першу роту командир поклав не менш відповідальне завдання – вивезти все майно з старої панської садиби, де засіли зрадники. Те, що неможливо було забрати з собою, був наказ спалити.
Добін з товаришами вже почали куняти, коли раптом почалась стрілянина з кулеметів та рушниць. Штурмова група запізнювалась, але почала бадьоро. Гірш Ізраїльович чітко почув крик «Ура!»: так відчайдушно йшов у атаку на лігво поліцаїв Яшка, хороший партизан та відмінний вершник, що утік з Вілейського гетто до лісу. Нічна тиша наповнилась пострілами з рушниць та кулеметів, чути було й розриви тяжкої артилерії. Приблизно о другій годині ночі стрілянина та вибухи припинились.

На місці збору хлопці з гіркотою повідомили Добіну: вибити гарнізон з кам'яної будівлі не вдалось. Коли партизани підібрались під вікна кам'яного будинку та розпочали стрілянину, поліцаї вимкнули світло та відповіли зустрічним вогнем. Один партизан, який перебіг до загону з поліції, крикнув: «Женька, бий німців та переходь до нас!». Але у відповідь з вікна вилетіла граната. Один партизан був поранений. Противник перебрався на другий поверх та почав кидати гранати вже звідти. Компенсували невдачу лише кілька вбитих та поранених «бобиків», спалений спиртзавод та велика кількість худоби, яку партизани вивели з села.

В час, коли доводилось бувати у засідках, підриві залізничних шляхів, мостів та ліній зв'язку, Добін не забував і про своє основне ремесло. Він писав матеріали для кількох партизанських збірників, що поширювались у загонах «Месник» та «Боротьба», а також для щомісячного літературно-мистецького журналу «Народный мститель», ставши в березні 1944 року членом його редколегії.

День звільнення Мінської області від фашистів Гірш Добін зустрів у комендантській роті партизанської бригади «Народний месник» імені Воронянського. Після розформування партизанської бригади письменник був направлений у розпорядження Союзу письменників СРСР в Москву. Звідти він був мобілізований до лав Червоної Армії, де служив до 6 серпня 1945 року. За виявлену в роки війни мужність письменник був нагороджений орденом «Червоної Зірки», медалями «Партизану Вітчизняної війни» I ступеню, «За перемогу над Німеччиною», знаком «Фронтовик 1941-1945», «Медаллю Жукова».

Після війни Гірш Ізраїльович дізнався, що його дружина Клара та маленький син Ізя загинули в Білостоку. В Жлобині була вбита його сестра Сарра з чоловіком Мойше Фрадкіним, у Харкові – сестра Зелде з сім'єю, в боях проти нацистів загинув брат Зяма, якого мобілізували на фронт.

Демобілізувавшись, Гірш Ізраїльович поселився в підмосковних Люберцях та одружився вдруге – з Малою Йось-Вольківною Олідорт. У 1946 році в пари народився син Володимир, а ще через три роки – дочка Раїса. Маля працювала бухгалтером на Заводі сільгоспмашин імені Ухтомського, Гірш Ізраїльович – активно писав. У 1947 році він видав свою першу повоєнну книгу оповідань «Ойф вайсрусішер ерд» («На білоруській землі»), в якій розповідав про своє перебування в гетто та боротьбу з нацистами у складі партизанського загону. Однак скоро з творчістю йому, як і багатьом його колегам, довелось надовго зав'язати.

В розпал кампанії по боротьбі з космополітизмом Гірш Добін був позбавлений можливості друкувати свої роботи. Марно намагаючись знайти хоч якийсь заробіток, він змушений був задовольнятись тимчасовими роботами на різноманітних підприємствах Підмосков'я. Все почало змінюватись після смерті Сталіна, але через півтора року літератору знову довелось тримати удар. Влітку 1954 року Гірш Ізраїльович, його дружина, син Володя та дочка Раїса вперше вирушили у відпустку на Азовське море, в Генічеськ. На зворотному шляху Добіни вирішили заїхати в Донецьк, де проживала родина Малі. У день народження Раїси, 9 серпня 1954 року, Добіни та Олідорти зібрались на святковий обід та увечері вирушили на спільну фотографію у фотоательє. Святкували до пізнього вечора, а потім розмістились у сестри Малі на нічліг. Дорослі та діти вляглись, дружина Добіна перед сном щось читала. «Вже пізно, давайте вимикати світло», – промовив Гірш Ізраїльович, як раптом його дружина змінилась на обличчі. Дружині стало погано, розпочалась метушня, почали шукати лікаря. Маля померла через 5 днів від крововиливу в мозок...

Поховавши дружину, у пригніченому стані, Гірш Ізраїльович відмовився залишати дітей, хоч родичі його дуже вмовляли. Він був сильною особистістю. Без постійної роботи, маючи дуже поганий зір, вдівець з двома дітьми вирішив вистояти попри все.

Під час дороги назад, на станції у Харкові, він зустрівся з сестрою першої дружини Тубою та її дочкою Леєю Сулькіною. Гірш Ізраїльович розповів їм про свою трагедію, а через якийсь час після повернення до Люберців вирішив написати Леї у Харків. В листі він прямо запропонував одинокій Леї стати матір'ю його дітей. Після кількох місяців зворушливого листування, 13 листопада 1954 року, немолодий письменник і племінниця його першої дружини розписались.

У 1955 році Добін поїхав у свою перше після смерті Сталіна відрядження, у Братськ. Він знову почав заробляти своїм пером. У 1958 році Добіни переїхали з Люберців до Москви. У письменника почався плідний творчий етап. Твори Гірша Добіна публікувались в журналі «Советіш Геймланд» і у закордонній єврейській пресі. У збірках, що вийшли після війни «Оповідання» (1956), «В потоці часу» (1976), романі «Сила життя» Добін описував історію партизанської боротьби з фашистськими загарбниками, героїзм та мужність в'язнів гетто. У багатьох моментах ці твори автобіографічні та досить сміливі для тих років.

Гірш Ізраїльович продовжив друкуватись, у 1983 році в видавництві «Советский писатель» вийшла його книга на їдиш «Ердіше вегн» («Шляхи земні»). Але здоров'я його помітно зіпсувалось. Одного разу він навіть потрапив з гіпертонічним кризом до московської Першої міської лікарні, лікарі ледве «витягнули» його. Рідні та близькі, що були поруч з ним, згадують, що у гарячці Гірш Добін думав, що перебуває у Ерец-Ісраель і гуляє то по Єрусалиму, то йде по узбережжі Середземного моря.

У 1992 році син письменника, що очолював секретаріат популярної в Росії газети «Совершенно секретно», вирішив, що всім Добіним прийшов час репатріюватись до Ізраїлю. Володимир Добін з сім'єю, Гірш Ізраїльович з дружиною Леєю Шлемівною та її дві сестри з Харкова у жовтні 1992 року стали ізраїльтянами.

Оселившись в Рішон ле-Ціоні, Гірш Добін знову ожив, почав гуляти щодня у міському парку, читати місцеві газети та спілкуватись з уродженцями країни, у цьому йому дуже допомагав вивчений у юні роки іврит. До останніх днів він продовжував працювати, друкувався на їдиші та у перекладах на російську мову.

Все життя захищаючи рідну культуру та мову, воюючи проти нацистів у лавах підпілля і в партизанському загоні, єврейський письменник Добін вірив, що народ Ізраїлю, що переніс страшну катастрофу, обов'язково виживе і ще покаже себе. В одному своєму інтерв'ю він зізнався журналісту: «Іншого дому у євреїв нема і ніколи не буде». Його юнацькі мрії про Ерец-Ісраель збулись. Гірш Добін, єврейський письменник та ветеран війни, пішов з життя 13 червня 2001 року в Ізраїлі.

19.02.2023
Переклад українською мовою: Лідовська Ольга


Бібліографія та джерела: