На самому початку 1990-х років на вулицях Рамат-Гану можна було побачити літнього двірника, що працював з неймовірною старанністю та ентузіазмом. Зовсім свіжий репатріант, він на диво добре володів івритом.

Нухім Бергер, що розміняв дев'ятий десяток, працював не лише заради грошей. працювати на Землі Ізраїлю він вважав святим обов'язком кожного ідейного сіоніста. Ніколи не скаржився на палюче сонце, але частенько критикував сабрів за те, що гасло «авода іврит» («єврейська праця»), що підкреслювала кровний зв'язок єврейського народу з Ерец-Ісраель, був ними цілковито забутий. Його начальником був араб, а на навколишніх будівництвах працювали виключно іноземні робітники. Не так довоєнні сіоністи бачили майбутнє єврейської держави.

Про Ерец-Ісраель Нухім Бергер почав мріяти ще у дитинстві, в Комарівцях на Вінниччині. В цьому українському селі, в ста метрах від залізниці, колись стояв батьківський дім. Батько, Давід Бергер, був дрібним торгівцем, сім'ю забезпеченою назвати було не можна.

Під час Першої світової війни та боїв за Україну, що були після неї Бергери побачили у себе на порозі майже всі протиборчі сили. До них приходили білі, петлюрівці, червоні, поляки, всі вони вимагали від Давіда Бергера одного й того ж: годувати та пригощати самогоном. Відмова могла спричинити собою негайну розправу, а в масштабах та жорстокості єврейських погромів армії мало не змагались.

Нусіку Бергеру, що виріс у таких умовах, вже у ранньому віці було зрозуміло, що без власної країни у євреїв немає майбутнього. Вивчившись у хедері і засвоївши ремесло шевця, юнак вирішив за будь-яких умов потрапити до Ерец-Ісраель. У 16 років Нусік покинув батьків, щоб здійснити свою мрію. З Комарівців він поїхав не один, а з групою таких же молодих сіоністів. Вступивши до створеного в 1924 році «національний», він же «правий» «Ха-шомер Ха-цаір», молодіжну сіоністську організацію, товариші почали готуватись до переселення в Палестину.

Осередки «Ха-шомер Ха-цаір», що існували у містах східної Європи і навіть у маленьких містечках України, напряму підпорядковувались центральному комітету правого «Ха-шомер Ха-цаір», що отримав назву «гдуд» («Батальйон»). «Гдуд», що діяв у Москві, поповнювався найвідданішими та стійким «шомерами», котрих осередки делегували для спеціальної підготовки як майбутніх лідерів руху.

Від природи людина товариська, що вміє спілкуватись з іншими та переконувати, Нухім Бергер теж опинився в Москві. Там він, як і інші члени московського «гдуда», жив у комуні. Ці гуртожитки в основному знаходились у ближньому Підмосков'ї – в Люберцях, Одинцово та Кунцево. Кожному «шомеру» було наказано опанувати практичну спеціальність і продовжувати навчатись, що після прибуття до Палестини стати кваліфікованими будівничими єврейської держави. Нухім Бергер, як і багато його товаришів, вирішив стати робітником, влаштувавшись на ливарному заводі в Люберцях формувальником.

Частина заробленого членами комуни йшла на спільну справу. За цей кошт, зокрема підтримували тих сіоністів, які через тиск ГПУ не могли знайти собі роботу або були на нелегальному положенні.

Після важкої зміни молоді сіоністи зазвичай проводили політзаняття, слухали доповіді про Ерец-Ісраель, організовували культурні заходи. Згодом, коли активіст, що пройшов школу «гдуда» доводив свою здатність вести підпільну роботу, йому давали завдання розширювати рух на місцях.

Навесні 1931 року Нухім Бергер вирушив із Москви в Одесу. Молодий робітник ливарного цеху на заводі сільськогосподарського машинобудування ім. Жовтневої революції лише ззовні був схожим на комсомольця, займаючись у вільний час зовсім не більшовистською пропагандою.

13 квітня 1931 року в квартиру до Бергера увірвались співробітники Одеського ДПУ на чолі з уповноваженим, на прізвище Талісман. Житло підпільника знаходилось в Одесі по вулиці Пішоновській № 23, недалеко від Дюківського саду. Нухім Давидович був вдома. Понятими стали сусід Бергера, на прізвище Школьник і представниця домоуправління Бродська.

В квартирі відразу ж почався обшук. Через певний час чекіст Талісман, задоволено посміхаючись, виклав на стіл знайдені у Бергера речдоки: інформаційні бюлетені Сіоністсько-трудової партії та організації «Гехалуц», брошуру про сільське господарство в Палестині, доповіді та листування. Там же були знайдені також красномовні свідчення про антирадянські настрої господаря книги: «Сіоністам» Фіговського, «В радянській тюрмі» Соломона Бройде, «Ерфуртська програма» Каутського та «Талмудична мораль» Ісаака Варшавського. Не менш підозріло було й те, що у Бергера вдома опинилась велика кількість документів на чужі імена. Обшукавши житло Нухіма Давидовича, чекісти повезли його у відому всім одеситам будівлю на вулиці Марзалієвській, де знаходився Секретно-політичний відділ (СПВ) Одеського ДПУ.

Заперечувати Бергеру свою приналежність до правого «Ха-шомер Ха-цаір» не мало сенсу. Знайдені у нього сіоністські матеріали говорили самі за себе. Але головне, що перше відділення СПВ ДПУ, що займалось агентурно-оперативною роботою, очевидно діяло по наводці. Змагатись з першим відділом «шомерам» було дуже складно: у спецслужб всюди були свої агенти. Часто це були колишні активісти-шомерівці, які мали бездоганну репутацію, але не витримали чекістського тиску і шантажу.

«В яких партіях перебуваєте? – спитав заарештованого депеушник Талісман, заповнював анкету. – Я належу з 1927 року до сіоністської організації “Гашомер-Гацаір”. – Правої? – Так, правий фланг». Визнавши свою приналежність до організації, Бергер, тем не менш, своє справжнє місце народження не назвав, повідомивши, що є уродженцем Ніжина. В «Ха-шомер Ха-цаір» і «ахшару» він вступив насправді двома роками раніше, у 1925 році, коли молодіжний сіоністський рух в містечках був на підйомі. Назвавши свою сестру Хану, що дійсно проживала у Москві, він вписав до анкети і «брата Ізраїля», котрого у нього зроду не було. Іноді арештованим сіоністам вдавалось обвести слідчих довкола пальця, повідомивши неправдиві відомості, і навіть відбувати потім заслання під чужим іменем.

По суті справи арештований сіоніст розмовляти не збирався, заявивши Талісману буквально наступне: «Інші свідчення, зокрема про мою діяльність як члена організації “Гашомер - Гацаір”, я відмовляюсь [давати]».

Через кілька днів, 17 квітня 1931 року, Нухіма Давидовича викликали на повторний допит. Цього разу уповноважений ДПУ вирішив зайти з другої сторони: «Що ви можете сказати слідству про Авраама Шойхета?». Абраша Шойхет, уродженець українського містечка Купель, у 1930 році опинився в одній з Бергером групі при московському «гдуді», де готували лідерів руху. Шойхет теж приїхав у Одесу, про що незабаром дізнались чекісти, і змушений був увесь час переховуватись.

«Ви згадуйте, – не заспокоювався Талісман, – і також згадайте про вашого спільника Мотю Шустера». Під псевдонімом Мотиль Шустер переховувався Бузя Тепелбаум [Топельбойм], ще один «шомер», на чий слід вийшли співробітники ДПУ. Але арештований продовжував мовчати: «Давати будь-які свідчення я відмовляюсь. Мотю Шустера і Авраама Шойхета я абсолютно не знаю і про них поняття не маю». Інші названі йому імена, за словами Нухіма Бергера, він також чув вперше. Виключенням стали лише Йосиф Полянський і Ріва Школьник, родичі його сусіда – Фройма Школьника.

Із виявленими у Бергера документами справи були вкрай погані. Знайдений у нього військовий квиток був виписаний на ім'я якогось Нахмана Капцана, а свідоцтва та довідки про народження – на ім'я Сари Пульнер та Мойсея Гарбера. Всі вони були, за свідченнями заарештованого, його товаришами, що виїхали до Палестини. «Перед від'їздом вони мені документи залишили», – стверджував Нухім, але у списку тих, хто відплив у квітні 1931 року з Одеського порту цих людей не було. Легенда про те, звідки у Бергера взялась ще одна довідка, на прізвище Біншток, була такою ж непереконливою: знайшов її ніби то поруч із новозбудованою фабрикою-кухнею на Ближніх Млинах. Досвідчений Талісман подібні фіктивні документи бачив не вперше. Вони часто використовувались «шомерами» для підпільної роботи.

«Література сіоністська, знайдена у мене, належить мені, і де я її дістав, я повідомляти відмовляюсь», – якщо наявність книг юнак якось міг пояснити, то знайдені у нього часописи сіоністських організацій чітко вказували на те, що він займався поширенням подібних матеріалів. Найсвіжіший номер інформаційного бюлетеня СТП був датований березнем 1931 року, тобто вийшов незадовго до арешту Бергера.

7 червня 1931 року Нухім Давидович, що утримувався у Одеському центральному Домі примусових робіт (ДОПР) пройшов спеціальний медогляд. Головний лікар Юделевич та ординатори Борщевський та Штивельман знайшли у заарештованого малокрів'я та катар верхівок легень, з якого часто починались сухоти, але визнали його придатним до адміністративного заслання. Радянська влада відправляла на край Землі навіть дуже старих людей, що вже казати про 21-річного юнака.

У серпні 1931 року в постанові, скерованій на ім'я прокурора області, Талісман перелічував відомості, що були на підслідного у Одеському оперсекторі ДПУ. Чекістам було відомо, що він прибув з Москви до Одеси з метою відновлення знищеного до цього осередку правого «Ха-шомер Ха-цаір». Влаштувавшись на завод чорноробом, Нухім Давидович і головний «районний функціонер» Бузя Тепельбаум знову створили осередок, залучивши до нього колишніх членів організації.

Коли Тепельбаум переїхав з міста до Москви, де його незабаром і заарештували, Нухім Давидович фактично очолив правий «Ха-шомер Ха-цаір» в Одесі. Керуючи місцевою групою, він постійно проводив з її членами заняття, на яких вивчалась спеціальна література і тактика організації.

«Сумуючи [агентурні – слово закреслене в тексті кілька разів] і слідчі матеріали, цілком зрозуміло стає, що в особі Бергера маємо активного працівника контрреволюційної організації, який жодним чином не бажає роззброюватись перед владою рад, навіть у той момент, коли він затриманий на гарячому», – підкреслив у постанові Талісман, стверджуючи, що факт антирадянської агітації та пропаганди, яку проводив Бергер, що підпадає під статтю 54-10 КК УРСР, цілком доведений.

На початку 1930-х років чекісти воліли стосовно сіоністів використовувати абсолютно неправову Постанову ЦВК СРСР від 28 березня 1924 року, що дозволяла їм без належного судового дослідження відправляти людей у заслання.

В решті решт cлідча справа відносно Нухіма Бергера потрапила на розгляд Особливої Ради при Колегії ДПУ УРСР. Там 28 вересня 1931 року постановили: «Бергера Нухіма Давидовича з-під варти звільнити, заборонивши проживання на Україні, у Московській, Ленінградській областях, Північно-Кавказькому краї та прикордонних областях терміном на три роки». В Москві, вже на самій Колегії OДПУ CРСР, 3 листопада 1931 року, покарання уточнили: вислати в Казахстан.